Нарешті перед ними показалися маленькі залізні двері. «Ну, слава Богу, ми прийшли», — сказала кволим голосом татарка, звела трохи руку, щоб постукати, — і не мала сили. Андрій ударив замість неї сильно в двері; почувся гул, який свідчив, що за дверима був великий простір. Гул цей змінювався, зустрівши, як здавалося, високе склепіння. Хвилини через дві забряжчали ключі, і хтось, здавалося, спускався сходами. Нарешті двері одімкнулись; їх зустрів чернець, що стояв на вузеньких сходах з ключами й свічкою в руках. Андрій мимоволі спинився, побачивши католицького ченця, що викликав таку ненависну зневагу в козаків, які поводилися з ними ще більш нелюдськи, ніж з жидами. Чернець теж трохи відступив назад, побачивши запорозького козака, та слово, невиразно вимовлене татаркою, його заспокоїло. Він посвітив їм, замкнув за ними двері, вивів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням монастирської церкви. Коло одного з олтарів, заставленого високими свічниками й свічками, стояв навколішки священик і тихо молився. Коло нього по обидва боки стояли теж навколішки двоє молодих клірошан[80] у лілових мантіях, з білими мереживними шемізетками[81] поверх них і з кадилами в руках. Він молився, щоб Бог послав чудо; щоб врятував місто, зміцнив занепадаючий дух, дав терпіння, прогнав спокусника, який нашіптує ремство і слабкодухе, полохливе плакання на земні нещастя. Кілька жінок, схожих на привиди, стояли навколішки, спершись і зовсім поклавши знеможені голови на спинки стільців та темних дерев’яних лавок, що стояли перед ними; кілька чоловіків, прихилившись до колон і пілястрів, на яких лежало бокове склепіння, сумно стояли теж навколішки. Вікно з різнокольоровими шибками, що було над олтарем, осяялося рожевим рум’янцем ранку, і впали від нього на підлогу голубі, жовті та інших кольорів кружальця світла, освітивши раптом темну церкву. Весь олтар у своїй далекій заглибині показався враз у сяйві; кадильний дим спинився в повітрі райдужно освітленою хмарою. Андрій не без подиву дивився зі свого темного кутка на чудо, створене світлом. У цей час величний звук органа сповнив раптом усю церкву. Він ставав усе густішим і густішим, розростався, перейшов у важкий гуркіт грому і потім враз, обернувшись на небесну музику, полинув високо під склепінням своїми співучими звуками, що нагадували тонкі дівочі голоси, і потім знов обернувся він на густий рев і грім, і затих. І довго ще громовий гуркіт носився, тремтячи, під склепінням, і дивувався Андрій, напіввідкривши рота, з величної музики.
В цей час відчув він, хтось смикнув його за полу жупана. «Пора!» — сказала татарка. Вони перейшли через церкву, не помічені ніким, і вийшли потім на майдан, що був перед нею. Зоря вже давно рум’яніла на небі: все сповіщало про схід сонця. Майдан, що мав квадратну форму, був зовсім порожній; на середині його ще стояли дерев’яні столики, які свідчили, що тут був ще тиждень, може, тільки тому харчовий ринок. Вулиця, яких тоді не брукували, була просто засохлою купою грязюки. Майдан обступали кругом невеликі кам’яні й глиняні одноповерхові будинки, в стінах яких видно було дерев’яні палі й стовпи на всю височінь стіни, навкіс перехрещені дерев’яними ж таки пов’язями, як взагалі будували доми тодішні обивателі, що можна бачити ще й по цей день у деяких місцях Литви й Польщі. Всі майже вони були вкриті непомірно високими дахами, з силою дахових вікон та душників. По один бік, майже біля церкви, вище за сусідні підносився зовсім відмінний від інших будинок, мабуть, міський магістрат або яке-небудь урядове місце. Він був на два поверхи, і над ним зверху надбудований був у дві арки бельведер[82], де стояв вартовий; великий годинниковий циферблат вставлений був у дах. Майдан здавався мертвим, але Андрієві причувся якийсь легкий стогін. Роздивляючись, він помітив на другому його боці групу з двох-трьох чоловік, що лежали майже без ніякого руху на землі. Він втупив очі уважніше, щоб розглядіти, чи поснулі то були, чи померлі, і в цей час наткнувся на щось, що лежало коло його ніг. Це було мертве тіло жінки, як видно, жидівки. Здавалося, вона була ще молода, хоч у спотворених, виснажених рисах її не можна було того бачити. На голові у неї була червона шовкова хустка; перли чи буси двома рядами прикрашали її навушники; два-три довгі, усі в кучериках, пасма випадали з-під них на її висохлу шию з натягнутими жилами. Біля неї лежало немовля, що судорожно схопилось рукою за суху грудь її і скрутило її своїми пальцями від мимовільної злості, не знайшовши в ній молока. Воно вже не плакало й не кричало, і тільки по тому, як тихо опускався й піднімався його живіт, можна було бачити, що воно ще не вмерло або принаймні ще тільки мало віддати останній дух. Вони завернули у вулицю, і раптом їх спинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія дорогоцінну ношу, накинувся на нього, як тигр, вчепився в нього, кричачи: «Хліба!» Та сили не було в нього, рівної шаленству; Андрій відштовхнув його: він упав на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, на яку той накинувся, мов скажений собака, згриз, скусав її і тут-таки на вулиці в страшних корчах сконав, бо давно відвик споживати їжу. Майже на кожному кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, нібито, не стерпівши мук у домах, багато людей навмисне повибігали на вулицю: чи не пошлеться в повітрі чого-небудь, що живить сили. Коло воріт одного дому сиділа жінка, і не можна було сказати, чи заснула вона, чи вмерла, а чи просто знепритомніла: принаймні вона вже не чула й не бачила нічого і, опустивши голову на груди, сиділа нерухомо все на одному місці. З даху іншого будинку висіло вниз, на мотузяній петлі, витягнуте і зсохле тіло. Бідолаха не міг витерпіти до кінця мук голоду й схотів краще самовільним самогубством прискорити кінець свій[83]. Побачивши ці страшні наслідки голоду, Андрій не втерпів, щоб не спитати в татарки:
80
82
…у
83