— Ні, я неспроможна нічим подякувати тобі, великодушний лицарю, — сказала вона, і весь коливався срібний звук її голосу. — Один Бог може віддячити тобі; не мені, кволій жінці… — Вона опустила вниз свої очі; прекрасними, сніговими півкругами насунулись на них повіки, окраєні довгими, як стріли, віями. Нахилилося все чудесне обличчя її, і тонкий рум’янець відтінив його знизу.
Нічого не міг сказати на це Андрій. Він хотів би висловити все, що тільки є на душі, — висловити його так палко, яким воно було на душі, — і не міг. Відчув він, щось загородило йому уста: звук відібрався в слова: відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та бойовому кочовому житті, відповідати на таку мову, і обурився на свою козацьку натуру.
В цей час увійшла в кімнату татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений лицарем хліб та їжу, внесла їх на золотім блюді й поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато було в очах тих. Цей зворушений погляд, що виявив знесилля й неспроможність висловити почуття, які охопили її, був зрозуміліший Андрієві, ніж уся мова. Його душі враз стало легко; здавалося, все розв’язалось у нього. Все, що доти стримувалося якоюсь важкою уздою, тепер відчуло себе на свободі, на волі і вже хотіло вилитися невтримними потоками слів, але раптом красуня, обернувшись до татарки, стурбовано спитала:
— А мати? Ти віднесла їй?
— Вона спить.
— А батькові?
— Віднесла. Він сказав, що прийде сам дякувати лицареві.
Вона взяла хліб і піднесла його до рота. Затамувавши подих, дивився Андрій, як вона ламала його блискучими пальцями своїми і їла; і раптом згадав про збожеволілого від голоду, який сконав перед очима його, ковтнувши шматок хліба. Він зблід і, схопивши її за руку, закричав:
— Доволі! не їж більше! Ти так довго не їла, тобі хліб буде тепер як отрута!
І вона опустила тут же свою руку; поклала хліб на блюдо і, як покірна дитина, дивилася йому в очі. І нехай би передало чиє-небудь слово… та неспроможні передати ні різець, ні пензель, ні високомогутнє слово того, що бачиться іноді в очах діви, ані того зворушливого почуття, яке охоплює того, хто дивиться в такі очі діви.