— Як же ти: увійшов до міста, та ще й борг хотів виправити? — сказав Бульба. — І не звелів він тебе тут-таки повісити, як собаку?
— А, їй-богу, хотів повісити, — відповів жид, — вже було його слуги зовсім схопили мене й накинули мотузок на шию, та я став благати пана, сказав, що підожду борг, скільки пан хоче, і пообіцяв позичити ще, як тільки допоможе мені позбирати борги з інших лицарів; бо в пана хорунжого, — я все скажу панові, — нема жодного червінця в кишені. Хоч у нього є й хутори, і садиби, і чотири замки, і степової землі аж до Шклова[89], а грошей у нього, як у козака, — нічого нема. І тепер, коли б не озброїли його бреславські жиди, ні в чім було б йому й на війну виїхати. Він і на сеймі через те не був…
— Що ж ти робив у місті? Бачив наших?
— Як же! Наших там багато: Іцько, Рахум, Самуйло, Хайвалох, єврей-орендар…
— Та хай вони пропадуть, собаки! — вигукнув, розсердившись, Тарас. — Що ти мені тикаєш своє жидівське плем’я! Я тебе питаю про наших запорожців.
— Наших запорожців не бачив. А бачив одного пана Андрія.
— Андрія бачив? — скрикнув Бульба. — Що ж ти, де бачив його?.. у льоху?.. в ямі?.. збезчещений?.. зв’язаний?..
— Хто ж би смів зв’язати пана Андрія? Тепер він такий поважний лицар… Далібуг[90], я не впізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і зерцало в золоті, і шапка в золоті, і по поясу золото, і скрізь золото, і все золото. Так, як сонце гляне весною, коли на городі всяка пташка пищить та співає і травиця пахне, так і він сяє весь у золоті, і коня йому дав воєвода найкращого під верх: двісті червінців коштує самий кінь.
Бульба остовпів.
— Навіщо ж він надів чуже вбрання?
— Бо краще, тому й надів… І сам їздить, і інші їздять; і він навчає, і його навчають. Як найбагатший польський пан!
— Хто ж його приневолив?
— Я ж не кажу, щоб його хто приневолив. Хіба пан не знає, що він з своєї волі перейшов до них?
— Хто перейшов?
— А пан Андрій.
— Куди перейшов?
— Перейшов на їх бік, він уже тепер зовсім їхній.
— Брешеш, свиняче вухо!
— Як же можна, щоб я брехав? Дурень я хіба, щоб брехав? На свою б голову я брехав? Хіба я не знаю, що жида повісять, як собаку, коли він збреше перед паном?
— То це виходить, він, по-твоєму, продав вітчизну й віру?
— Я ж не кажу цього, щоб він продавав щось: я сказав тільки, що він перейшов до них.
— Брешеш, чортів жиде! Такого діла не було на християнській землі! Ти плутаєш, собако!
— Нехай трава поросте на порозі моєї хати, коли я плутаю! Нехай усякий наплює на могилу батька, матері, свекра й батька батька мого, і батька матері моєї, коли я плутаю. Коли пан хоче, я навіть скажу і чого він перейшов до них.
— Чого?
— У воєводи є дочка красуня. Святий Боже, яка красуня!
Тут жид постарався, як тільки міг, зобразити на обличчі своєму красу, розставивши руки, прижмуривши око й скрививши набік рота, начебто чого-небудь скуштувавши.
— Ну, то й що з того?
— Він для неї й учинив усе, й перейшов. Коли чоловік закохається, то він те саме, що підошва, яку, коли розмочиш у воді, візьми, зігни, — вона й зігнеться.
Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що велика влада у слабкої жінки, що багато дужих занапащувала вона, що податлива в цьому вдача Андрійова; і стояв він довго, як укопаний, на одному й тому місці.
— Слухай, пане, я все розкажу панові, — говорив жид. — Тільки-но почув я галас і побачив, що проходять у міську браму, я захопив з собою про всяк випадок разок перлів, бо в місті є красуні й дворянки, а коли є красуні й дворянки, сказав я собі, то їм хоч і їсти нема чого, а перли все-таки куплять. І як тільки хорунжого слуги пустили мене, я побіг на воєводин двір продавати перли і розпитав про все служницю-татарку. Буде весілля зразу ж, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцяв прогнати запорожців.
— І ти не вбив тут же на місці його, чортового сина? — скрикнув Бульба.
— За що ж убивати? Він перейшов з доброї волі. Чим чоловік винен? Там йому краще, туди й перейшов[91].
— І ти бачив його в саме обличчя?
— Їй-богу, в саме обличчя! Такий славний воїн! За всіх показніший. Дай Бог йому здоров’я, мене ту ж мить упізнав; і, коли я підійшов до нього, зараз сказав…
— Що ж він сказав?
— Він сказав, — перше кивнув пальцем, а тоді вже сказав: «Янкель!» А я: «Пане Андрію!» — кажу. «Янкель, скажи батькові, скажи братові, скажи козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько — тепер не батько мені, брат — не брат, товариш — не товариш, і що я з ними буду битися з усіма. З усіма буду битися!»
91