— Брешеш, чортів Іудо! — закричав у нестямі Тарас. — Брешеш, собако! Ти й Христа розп’яв, проклятий Богом чоловіче! Я тебе вб’ю, сатано! Тікай звідси, бо — тут же тобі й смерть! — І сказавши це, Тарас вихопив свою шаблю. Зляканий жид враз припустив з усієї сили, як тільки могли видержати його тонкі, сухі литки. Довго ще біг він, не оглядаючись, між козацьким табором і потім далеко по всьому чистому полю, хоч Тарас зовсім не гнався за ним, розмисливши, що нерозумно зганяти злість на першому, хто нагодився.
Тепер пригадав він, що бачив минулої ночі Андрія, як проходив той табором з якоюсь жінкою, і похилив сиву голову; а все ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло і щоб рідний син його продав віру й душу.
Нарешті повів він свій полк у засідку й сховався з ним за лісом, який один був ще не випалений козаками. А запорожці, і піші і кінні, виступали на три дороги до трьох брам. Один по одному сунули курені: Уманський, Поповичівський, Канівський, Стебликівський, Незамайнівський, Гургузів, Титарівський, Тимошівський. Одного тільки Переяславського не було. Добре курнули козаки[92] його, і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв’язаний у ворожих руках, хто, і зовсім не прокидаючись, сонний перейшов у сиру землю, і сам отаман Хліб, без шароварів і верхнього вбрання, опинився в лядському таборі.
У місті почули козацьке просування. Всі висипали на вал, і встала перед козаками жива картина: польські витязі, один за одного кращий, стояли на валу. Мідні шапки сяяли, як сонця, оперені білим, як лебідь, пір’ям. На інших були легкі шапочки, рожеві й голубі, з перетягнутими набакир верхами. Каптани з відкидними рукавами, шиті золотом і просто викладені шнурками. У тих шаблі й зброя в дорогих оправах, за які дорого платили пани, і багато було всяких інших убрань. Спереду стояв бундючно, в червоній, оздобленій золотом шапці, буджанівський полковник. Дебелий був полковник, за всіх вищий і товщий, і широкий дорогий каптан насилу сходився на ньому. По другий бік, майже біля бокової брами, стояв інший полковник, невеличкий чоловік, весь висхлий; але маленькі пильні очі його жваво дивилися з-під густо зарослих брів, і повертався він швидко на всі боки, показуючи рвучко тонкою, сухою рукою своєю та віддаючи накази; видно було, що, незважаючи на мале тіло своє, він добре знав воєнну науку. Недалеко від нього стояв хорунжий, високий-високий з густими вусами, і, здавалося, не бракувало йому краски на лиці: любив пан міцні меди й добрий бенкет. І багато було видно за ними всякої шляхти, що озброїлася, хто на свої червінці, хто на королівську казну, хто на жидівські гроші, заставивши все, що тільки знайшлося в дідівських замках. Чимало було й усяких сенаторських нахлібників, яких брали з собою сенатори[93] на обіди для почту і які крали зі стола та з буфетів срібні кубки і після сьогоднішньої честі другого дня сідали на козли правити кіньми в якого-небудь пана. Всяких було там. Іншим разом і випити не було на що, а на війну все причепурилося.
Козацькі ряди стояли тихо перед мурами. Не було в них ні на кому золота. Тільки хіба де-не-де блищало воно на шабельних руків’ях та рушничних оправах. Не любили козаки пишно вбиратися на битвах; прості були на них кольчуги й свити, і далеко чорніли та червоніли червоноверхі смушеві шапки їх.
Два козаки виїхали наперед із запорозьких рядів: один ще зовсім молодий, другий старший, обидва гострі на слово, у ділі теж непогані козаки: Охрім Наш та Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Демид Попович, кремезний козак, що вже давно крутився на Січі, був під Андріанополем[94] та багато натерпівся на віку своїм: горів у вогні й прибіг на Січ з обсмаленою, почорнілою головою й вигорілими вусами. Та погладшав знову Попович, пустив за вухо оселедець, виростив вуса густі й чорні, як смола, і мастак був на дошкульне слово Попович.
— А, красні жупани на всьому війську, та хотів би я знати, чи красна сила у війська?
— Ось я вас! — гукав зверху дебелий полковник, — усіх пов’яжу! Віддавайте, холопи, рушниці й коней. Бачили, як пов’язав я ваших? Виведіть їм за вал запорожців!
І вивели на вал поскручуваних мотузками запорожців. Попереду їх був курінний отаман Хліб, без шароварів і верхнього вбрання, — так, як схопили його п’яного. Понурив у землю голову отаман, соромлячись наготи своєї перед своїми ж козаками і того, що потрапив у полон, як собака, сонний. І за одну ніч посивіла міцна голова його.