— Не журися, Хліб! Визволимо! — гукали йому знизу козаки.
— Не журися, друзяко! — обізвався курінний отаман Бородатий. — В тому нема провини твоєї, що схопили тебе голого! Біда може бути з кожною людиною; але сором їм, що виставили тебе на наругу, не прикривши пристойно наготи твоєї.
— Ви, як видно, на сонних людей хоробре військо! — казав, поглядаючи на вал, Голокопитенко.
— Ось заждіть, пообрізуємо ми вам чуби! — кричали їм зверху.
— А хотів би я побачити, як вони нам пообрізують чуби! — казав Попович, повернувшись перед ними на коні, і потім, подивившись на своїх, додав. — А що ж? Може, ляхи й правду кажуть. Як виведе їх он той, пузатий, усім їм буде добрий захисток.
— Чого ж ти думаєш, що буде їм добрий захисток? — спитали козаки, знаючи, що Попович, певно, вже мав щось сказати.
— А того, що позад нього сховається усе військо, і вже, дідька лисого, з-за його пуза дістанеш котрого-небудь списом!
Усі засміялись козаки. І довго багато хто з них похитував головою, кажучи: «Ну, вже Попович! Вже коли йому закрутить слово, то тільки ну…» Та вже й не сказали козаки, що таке «ну».
— Відступайте, відступайте мерщій від мурів! — закричав кошовий. Бо ляхи, здавалося, не витримали дошкульного слова, і полковник махнув рукою.
Ледве тільки оступилися козаки, як гримнули з валу картеччю. На валу заметушились, показався сам сивий воєвода на коні. Брама розчинилась, і виступило військо. Попереду виїхали рівним кінним строєм розшиті гусари, за ними кольчужники, потім латники зі списами, потім усі в мідних шапках, потім їхали окремо кращі шляхтичі, кожен одягнений по-своєму. Не хотіли горді шляхтичі змішатися в рядах з іншими, і в котрого не було команди, той їхав один зі своїми слугами. Потім знову ряди, і за ними виїхав хорунжий; за ним знову ряди, і виїхав дебелий полковник; а позад усього вже війська виїхав останнім низенький полковник.
— Не давати їм, не давати їм шикуватися та ставати в лави! — гукав кошовий. — Разом напирайте на них усі курені! Кидайте інші брами! Титарівський курінь, нападай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого! Натискуйте на тил, Кукубенко, Паливода! Мішайте, мішайте і різніть їх!
І вдарили з усіх боків козаки, збили й змішали їх, і самі змішалися. Не дали навіть і стрільби почати; пішло діло на мечі та на списи. Всі збилися в купу, і кожному випала нагода показати себе. Демид Попович заколов трьох простих і двох кращих шляхтичів збив з коней, кажучи: «От добрі коні! Таких коней я давно хотів дістати!» І вигнав коней далеко в поле, гукаючи тим козакам, що стояли, перейняти їх. Потім знов пробився в купу, напав знову на збитих з коней шляхтичів, одного вбив, а другому накинув аркан на шию, прив’язав до сідла й поволік його по всьому полю, знявши з нього шаблю з дорогим руків’ям і відв’язавши від пояса цілий гаман з червінцями. Кобіта, добрий козак і молодий ще, зчепився теж з одним з хоробріших у польському війську, і довго бились вони. Зійшлися вже в рукопашний. Подужав був уже козак і, зломивши, ударив гострим турецьким ножем у груди. Та не вберігся сам. Тут-таки у висок стукнула його гаряча куля. Звалив його найзнатніший з панів, найвродливіший і давнього князівського роду лицар. Як струнка тополя, літав він на буланому коні своєму. І багато вже показав боярської богатирської сили: двох запорожців розрубав надвоє; Федора Коржа, доброго козака, перекинув разом з конем, вистрілив у коня і козака, дістав з-за коня списом; багатьом відрубав голови й руки і повалив козака Кобіту, загнавши йому кулю в скроню.
— От з ким би я хотів помірятися силою! — закричав незамайнівський курінний отаман Кукубенко. Припустивши коня, налетів просто на нього з тилу і так крикнув, що здригнулися всі, хто стояв поблизу, від нелюдського крику. Хотів був повернути враз свого коня лях і стати до нього лицем; та не послухався кінь: зляканий страшним криком метнувся набік, і дістав його рушничною кулею Кукубенко. Увійшла в спинні лопатки йому гаряча куля, і звалився він з коня. Але й тут не піддався лях, все ще силкувався вдарити ворога, та ослабла, упавши разом з шаблею, рука. А Кукубенко, взявши в обидві руки свій важкий палаш, загнав його йому в самі побілілі уста. Вибив два сахарні зуби палаш, розсік надвоє язик. Так і пришив він його там навіки до сирої землі. Джерелом ринула вгору червона, як надрічкова калина, благородна дворянська кров та й зачервонила весь обшитий золотом жовтий каптан його. А Кукубенко вже кинув його й пробився з своїми незамайнівцями до іншої купи.