— Ех, покинув неприбраним таке дороге вбрання! — сказав уманський курінний Бородатий, від’їхавши від своїх до місця, де лежав убитий Кукубенком шляхтич. — Я сімох убив шляхтичів своєю рукою, а такого вбрання ще не бачив ні на кому.
І поласився на здобич Бородатий: нагнувся, щоб зняти з нього дорогу зброю, вийняв уже турецький ніж в оправі з самоцвітного каміння, відв’язав від пояса гаман з червінцями, зняв з грудей сумку з тонкою білизною, дорогим сріблом і дівочим кучериком, що дбайливо зберігався на спомин. І не почув Бородатий, як налетів на нього ззаду червононосий хорунжий, що вже двічі був збитий ним з сідла і дістав добрий знак на спомин. Розмахнувся він з усього плеча і вдарив того шаблею по нагнутій шиї. Не до добра повела корисливість козака: відскочила могутня голова, і впав обезглавлений труп, далеко кругом зросивши землю. Полинула у високості сувора козацька душа, хмурячись і гнівлячись, та разом з тим дивуючись, що так рано вилетіла з такого міцного тіла. Не встиг хорунжий схопити за чуба отаманську голову, щоб прив’язати її до сідла, а вже був тут суворий месник.
Як яструб, що плаває в небі, давши багато кругів дужими крильми, раптом спиняється розпластаний на однім місці й б’є звідти стрілою на підпадьомкаючого коло самої дороги самця-перепела, — так Тарасів син, Остап, налетів раптом на хорунжого і враз накинув йому на шию мотузку. Побагровіло ще більше червоне обличчя хорунжого, коли стиснув йому горло жорстокий зашморг: схопився він був за пістолет, та судорожно зведена рука не могла спрямувати пострілу, і куля даремно полетіла в поле. Остап тут-таки від його ж сідла відв’язав шовковий шнур, що возив з собою хорунжий, щоб в’язати полонених, і його ж шнуром зв’язав йому руки й ноги, причепив кінець мотуза до сідла й поволік його через поле, скликаючи голосно всіх козаків Уманського куреня, щоб ішли віддати останню честь отаманові. Як почули уманці, що курінного їх отамана Бородатого нема вже живого, покинули поле бою й прибігли прибрати його тіло, і тут же стали радитися, кого вибрати на курінного. Нарешті сказали:
— Та нащо радитися? Кращого не можна поставити на курінного, як Бульбенка Остапа. Він, правда, наймолодший з усіх нас, але розум у нього, як у старого.
Остап, знявши шапку, подякував усім козакам-товаришам за честь, не став відмовлятися ні молодістю, ні молодим розумом, знаючи, що час воєнний і не до того тепер, а тут-таки повів їх просто на купу і вже показав їм усім, що недаремно обрали його на отамана. Відчули ляхи, що вже ставало діло занадто гарячим, відступили й перебігли поле, щоб зібратися на другому кінці його. А низенький полковник махнув на чотири свіжі сотні, що стояли окремо коло самої брами, і гримнули звідти картеччю на козацькі купи. Та мало кого дістали: кулі сипнули по биках козацьких, що дико дивилися на битву. Заревли злякані бики, повернули на козацькі табори, поламали вози й багатьох потоптали. Але Тарас, у цей час вихопившись із засідки з своїм полком, з вигуками кинувся навперейми. Вернувся назад весь скажений гурт, зляканий криком, і метнувся на лядські полки, перекинув кінноту, всіх зім’яв і розсипав.
— Ой, спасибі вам, воли! — кричали запорожці, — служили все похідну службу, а тепер і воєнну послужили! — І вдарили з новою силою на ворога.
Багато тоді перебили ворогів. Багато хто показав себе: Метелиця, Шило, обидва Писаренки, Вовтузенко і чимало було всяких інших. Побачили ляхи, що погано нарешті приходиться, викинули корогви і закричали відчиняти міську браму. Зі скрипом відчинилася кована залізом брама і прийняла збитих у гурт, як овець у кошару, знеможених і вкритих пилом вершників. Багато запорожців погналося було за ними, але Остап своїх уманців спинив, сказавши: «Далі, далі, пани-браття, від мурів! Не годиться близько підходити до них». І правду сказав, бо з мурів гримнули й посипали всім, чим прийшлося, і багатьом перепало. В цей час під’їхав кошовий і похвалив Остапа, сказавши: «От і новий отаман, а веде військо так, мовби й старий!» Оглянувся старий Бульба подивитися, який там новий отаман, і побачив, що попереду всіх уманців сидів на коні Остап, і шапка заломлена набакир, і отаманська палиця в руці. «Ач ти який!» — сказав він, дивлячись на нього, і зрадів старий, і став дякувати всім уманцям за честь, якою вшанували сина.
Козаки знову відступили, готуючись іти до таборів, а на міському валу знову показались ляхи вже в подертих опанчах. Запеклася кров на багатьох дорогих каптанах, і пилом припали гарні мідні шапки.
— Що, пов’язали? — кричали їм знову запорожці.
— Ось я вам! — кричав усе так само зверху товстий полковник, показуючи мотузок; і все ще не переставали нахвалятися запорошені, знеможені вояки, і всі, що були задерикуватіші, перекинулися з обох боків гострими словами.