Коли відокремились усі і стали на дві сторони в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами й сказав:
— А що, панове-браття, чи вдоволені одна сторона другою? — Всі вдоволені, батьку! — відповіли козаки.
— Ну, то поцілуйтеся ж і один з одним попрощайтесь, бо Бог знає, чи доведеться в житті ще побачитись. Слухайте свого отамана, а робіть те, що самі знаєте: самі знаєте, що велить козацька честь.
І всі козаки, скільки їх було, перецілувалися між собою. Почали перші отамани і, повівши рукою по сивих вусах своїх, поцілувалися навхрест і потім взялися за руки й міцно держали руки. Хотів один одного спитати: «Що, пане-брате, побачимося чи не побачимося?» — та й не спитали, замовкли, — і задумалися обидві сиві голови. А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що багато буде роботи і тим і тим; та не вирішили одначе зараз розлучитися, а вирішили діждатися темної нічної пори, щоб не дати ворогові побачити, що зменшилось козацького війська. Потім усі рушили по куренях обідати. Після обіду всі, кого чекала дорога, полягали відпочивати й спали міцно й довгим сном, ніби чуючи, що, може, останній сон доводиться їм заснути на такій волі. Спали аж до заходу сонця; а як зайшло сонце й трохи стемніло, стали мазати вози. Спорядившись, пустили вперед вози, а самі, пошапкувавшися[99] ще раз з товаришами, тихо рушили слідом за возами. Кіннота поважно, без покрику й посвисту на коней, злегка затупотіла слідом за пішими, і незабаром стало їх не видно в темряві. Глухо віддавався тільки кінський тупіт та скрип якогось колеса, що ще не розходилося чи не було добре підмазане через нічну темряву.
Довго ще товариші, що залишилися, махали їм здалека руками, хоч не було нічого видно. А коли пішли назад та вернулися на свої місця, коли побачили при сяючих ясно зірках, що половини возів уже не було на місці, що багатьох, багатьох нема, невесело стало в кожного на серці, і всі задумалися мимоволі, понуривши в землю гульвісні свої голови.
Тарас бачив, які смутні стали козацькі ряди і як сум, непристойний для хороброго, став тихо обгортати козацькі голови; але мовчав: він хотів дати час на все, щоб призвичаїлись вони й до суму, навіяного прощанням з товаришами, а тим часом нишком готувався раптом і враз розбудити їх усіх, гукнувши по-козацькому, щоб знову і з більшою силою, ніж перше, повернулася бадьорість кожному в душу, на що здатна сама тільки слов’янська порода, широка, могутня порода, перед іншими, як море перед мілководними річками. Коли час бурхливий, все обертається воно в рев і грім, збиваючи й підіймаючи вали, як не підняти їх безсилим річкам; коли ж безвітряно й тихо, ясніше за всі річки розстеляє воно свою неоглядну, скляну поверхню, вічну насолоду для очей.