І звелів Тарас розпакувати своїм слугам один з возів, що стояв окремо. Більший і міцніший від усіх інших був він у козацькому обозі; подвійною міцною шиною були обтягнуті дебелі колеса його; важко був він навантажений, укритий попонами, міцними воловими шкурами та ув’язаний туго просмоленими мотузами. На возі були все баклаги й барила старого доброго вина, що довго лежало у Тараса в льохах. Взяв він його про запас, для урочистого випадку, щоб, коли трапиться велика хвилина, і перед усіма буде діло, гідне передачі нащадкам, то щоб кожному, до єдиного, козакові дісталося випити заповітного вина, щоб у велику хвилину велике б почуття охопило людину. Почувши полковничий наказ, слуги кинулися до возів, палашами перерізували міцні мотузки, здіймали товсті волові шкури й попони і стягали з воза баклаги й барила.
— А беріть усі, — сказав Бульба, — всі, скільки не є, беріть, що в кого є: ківш чи черпак, яким напуває коня, чи рукавицю, чи шапку, а коли що, то й просто підставляй обидві жмені.
І козаки всі, скільки їх було, брали: в кого був ківш, у кого черпак, яким напував коня, в кого рукавиця, в кого шапка, а хто підставляв і так обидві жмені. Всім їм слуги Тарасові, ходячи поміж рядів, наливали з баклаг та барил. Але не велів Тарас пити, поки не дасть знаку, щоб випити усім разом. Видно було, що він хотів щось сказати. Знав Тарас, що, хоч яке міцне само по собі старе добре вино, і хоч як здатне воно зміцнити дух людини, але, коли до нього та долучиться ще слушне слово, то вдвоє міцніша буде сила і вина, і духу.
— Я частую вас, пани-браття, — так сказав Бульба, — не на честь того, що ви зробили мене своїм отаманом, хоч і яка велика ця честь, не на честь також прощання з нашими товаришами: ні, іншим часом годилося б те й те; але не така тепер перед нами хвилина. Перед нами діла великого поту, великої козацької доблесті! Отже, вип’ємо, товариші, разом вип’ємо поперед усього за святу православну віру: щоб прийшов, нарешті, такий час, щоб по всьому світу розійшлась і скрізь була б одна свята віра, і всі, скільки їх є бусурменів, усі б поробилися християнами! Та за одним уже разом вип’ємо і за Січ, щоб довго вона стояла на погибель усьому бусурменству, щоб кожного року виходили з неї молодці, один за одного ліпші, один за одного кращі. Та вже разом вип’ємо й за нашу власну славу, щоб сказали внуки й сини тих внуків, що були колись, такі, які не посоромили товариства й не зрадили своїх. Тож за віру, пани-браття, за віру!
— За віру! — загомоніли всі, що стояли в ближчих рядах, густими голосами.
— За віру! — підхопили дальші, і все, що було, і старе і молоде, випило за віру.
— За Січ! — сказав Тарас і високо підняв над головою руку.
— За Січ! — відгукнулося густо в передніх рядах. — За Січ! — сказали тихо старі, моргнувши сивим усом; і, стрепенувшись, як молоді соколи, повторили молоді: — За Січ!
І чуло далеко поле, як поминали козаки свою Січ.
— Тепер останній ковток, товариші, за славу і всіх християн, які живуть на світі!
І всі козаки, до останнього в полі, випили останній ковток у ковшах за славу і всіх християн, які тільки є на світі. І довго ще лунало по всіх рядах поміж куренів:
— За всіх християн, які тільки є на світі!
Уже порожньо було в ковшах, а все ще стояли козаки, піднявши руки. Хоч весело дивилися очі їх усіх, прояснілі від вина, але дуже задумалися вони. Не про користь та воєнний прибуток тепер думали вони, не про те, кому пощастить набрати червінців, дорогої зброї, розшитих каптанів та черкеських коней; але задумалися вони — як орли, сидячи на верховинах стрімких, високих гір, з яких далеко видно море, що розіслалося безмежно, засіяне, як дрібними птахами, галерами, кораблями і всякими суднами, огороджене по боках ледве видними тонкими помор’ями, з прибережними, як мошкара, містами й похиленими, як дрібна травичка, лісами. Як орли, озирали вони навколо себе очима все поле й долю свою, що чорніла вдалині. Буде, буде все поле з облогами й дорогами вкрите сторчма їх білими кістками, щедро обмившись козацькою їх кров’ю і вкрившись розбитими возами, розколотими шаблями й списами. Далеко порозкидаються чубаті голови з чубами, що перекрутяться й запечуться в крові, та з опущеними донизу вусами. Будуть, налетівши, орли видирати й висмикувати з них козацькі очі. Але добро велике в такій широко й вільно розкиданій смертній ночівлі! Не гине жодна великодушна справа і не загине, як мала порошинка з рушничного дула, козацька слава. Буде, буде бандурист, з сивою по груди бородою, а може, ще повний зрілої мужності, але білоголовий дід, віщий духом, і скаже він про них своє густе, могутнє слово. І піде далеко по всьому світу про них слава, і все, що тільки народиться потім, заговорить про них. Бо далеко розноситься могутнє слово, бувши подібним до гучної міді дзвонів, у яку багато вкинув майстер дорогого, чистого срібла, щоб далеко по містах, халупах, палатах і селах розносився красний дзвін, скликаючи однаково всіх на святу молитву.