Так говорив отаман і, коли скінчив мову, все ще потрясав посріблілою в козацьких ділах головою. Всіх, хто стояв, зворушила дуже така мова, дійшовши аж до самого серця. Самі найстаріші в рядах стояли нерухомо, понуривши сиві голови в землю; сльоза тихо набігала в старих очах; поволі утирали вони її рукавом. І потім усі, начебто змовившись, махнули разом рукою й потрясли бувалими головами. Видно, мабуть, багато нагадав їм старий Тарас знайомого й кращого, що буває на серці в людини, яка навчена горем, працею, молодецтвом і всякими знегодами життя, або, хоч і не зазнала їх, але багато відчула молодою, перлистою душею на вічну радість старим батькам, що породили її.
А з міста вже виступало вороже військо, вигримлюючи в літаври й труби, і, взявшись у боки, виїздили пани, оточені незчисленними слугами. Товстий полковник давав накази. І почали наступати вони тісно на козацькі табори, нахваляючись, націлюючись пищалями, блискаючи очима й вилискуючи мідними доспіхами. Як тільки побачили козаки, що підійшли вони на рушничний постріл, усі разом гримнули в семип’ядні пищалі[101] і, не зупиняючись, все палили вони з пищалей. Далеко залунало гучне бухкання по всіх навколишніх полях і нивах, зливаючись у безперервний гук; димом затягло все поле, а запорожці все палили, не переводячи духу: задні тільки заряджали та передавали переднім, примушуючи дивуватись ворога, що не міг зрозуміти, як стріляють козаки, не заряджаючи рушниць. Уже не видно було за великим димом, що обняв і те і те військо, не видно було, як то одного, то другого неставало в рядах; але почували ляхи, що густо летіли кулі й гарячим ставало діло; і, коли подалися трохи назад, щоб відсторонитися від диму й оглядітися, то багатьох не долічилися в рядах своїх. А в козаків, може, другий-третій був убитий на всю сотню. І все палили козаки з пищалей, ні на хвилину не даючи перерви. Сам іноземний інженер дивувався з такої, ніколи ним не баченої тактики, сказавши тут-таки при всіх: «От браві молодці-запорожці! От як треба битися й іншим по інших землях!» І дав раду повернути тут же на табір гармати. Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати; здригнулася, далеко загувши земля, і вдвоє більше затягло димом усе поле. Почули запах пороху серед майданів і вулиць в дальших і ближчих містах. Але націлювачі взяли занадто високо: розпечені ядра вигнули занадто високу дугу. Страшно завищавши в повітрі, перелетіли вони через голови всього табору й зарились далеко в землю, зірвавши й метнувши високо в повітря чорну землю. Ухопив себе за волосся французький інженер, бачачи таку невправність, і сам заходився націлювати гармати, незважаючи на те, що жарили й сипали кулями безперестанку козаки.
Тарас бачив ще здаля, що лихо буде всьому Незамайнівському й Стебликівському куреням, і скрикнув гучно: «Вибирайтеся мерщій з-за возів і сідай кожний на коня!» Та не встигли б зробити ні того, ні того козаки, коли б Остап не вдарив у саму середину; вибив запали у шістьох гармашів, у чотирьох тільки не міг вибити. Відігнали його назад ляхи. А тим часом чужоземний капітан сам взяв у руку запал, щоб пальнути з величезної гармати, якої ніхто з козаків не бачив доти. Страшно дивилася вона широкою пащею, і тисяча смертей виглядала звідти. І як гримнула вона, а за нею слідом три інших, чотири рази потрясши глухо-відгомінну землю, — багато завдали вони горя! Не по одному козакові заридає стара мати, б’ючи себе кістлявими руками в старі перса. Не одна зостанеться вдова в Глухові, Немирові, Чернігові й інших містах. Буде, сердешна, вибігати щодня на базар, хапаючись за всіх прохожих, розпізнаючи кожного з них у очі, чи немає між ними одного, наймилішого за всіх. Але багато пройде через місто всякого війська, і вічно не буде між ними одного, наймилішого за всіх.
Так начебто й не бувало половини Незамайнівського куреня! Як градом вибиває раптом усю ниву, де, мов щирозолотний червінець, красувався кожний колос, так їх вибило й поклало.
Як же кинулися козаки! Як схопилися всі! Як закипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини куреня його немає! Вбився він з рештою своїх незамайнівців у саму середину. В гніві посік на капусту першого, що трапився, багатьох кіннотників позбивав з коней, діставши списом і кіннотника і коня, пробився до гармашів і вже відбив одну гармату. А вже там, бачить, клопочеться уманський курінний отаман, і Степан Гуска вже відбиває головну гармату. Покинув він тих козаків, і повернув із своїми в другу ворожу гущу. Там, де пройшли незамайнівці — то вже там і вулиця, де завернули — то вже там і провулок! Так і видно було, як ріділи ряди і снопами валилися ляхи! А коло самих возів Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а коло дальніх возів Дегтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст. Двох шляхтичів підняв уже на спис Дегтяренко та напав нарешті на неподатливого третього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю прикрашений і п’ятдесят самих слуг привів із собою. Погнув він тяжко Дегтяренка, збив його на землю і вже, замахнувшись на нього шаблею, кричав:
101