І гість мусив неодмінно зостатися; а втім вечір у низенькій, теплій кімнаті, сердечне, тепле й сновійне оповідання, запашна пара від поданої на стіл страви, завжди поживної і майстерно зготовленої, бували йому нагородою. Я бачу, ніби зараз, як Афанасій Іванович, зігнувшись, сидить на стільці з постійною своєю усмішкою і слухає з увагою і навіть з насолодою гостя! Часто мова заходила й про політику. Гість, що теж рідко коли виїздив зі свого села, часто, із значущим виглядом та таємничим виразом обличчя, виводив свої здогади і розказував, що француз таємно змовився з англійцем випустити знову на Росію Бонапарта, або ж просто розказував про майбутню війну, і тоді Афанасій Іванович часто говорив, мовби й не дивлячись на Пульхерію Іванівну:
— Я сам думаю піти на війну; чого ж я не можу піти на війну?
— Ото вже й пішов! — перебивала Пульхерія Іванівна. — Та ви не вірте йому, — говорила вона, звертаючись до гостя. — Де вже йому, старому, іти на війну! Його перший солдат застрелить! їй-богу, застрелить! Ось так-таки націлиться й застрелить.
— Що ж, — говорив Афанасій Іванович, — і я його застрелю.
— Ось послухайте тільки, що він говорить! — підхоплювала Пульхерія Іванівна. — Куди йому йти на війну! І пістолі його давно вже заіржавіли і лежать у коморі. Якби ви їх бачили: там такі, що перш, ніж вистрелити, розірве їх порохом. І руки собі повідбиває, і лице покалічить, і навіки нещасним зостанеться!
— Що ж, — говорив Афанасій Іванович. — Я куплю собі нову зброю. Я візьму шаблю або козацький спис.
— Все це вигадки. Так ото забере собі раптом щось у голову і почне розказувати, — підхоплювала Пульхерія Іванівна з досадою. — Я й знаю, що він жартує, а все-таки неприємно слухати. Отаке він завжди говорить, буває слухаєш, слухаєш, та й страшно стане.
Та Афанасій Іванович, задоволений тим, що трохи налякав Пульхерію Іванівну, сміявся, зігнувшись на своєму стільці.
Пульхерія Іванівна для мене була найцікавіша тоді, коли підводила гостя до закуски.
— Оце ось, — говорила вона, виймаючи пробку з графина, — горілка, настояна на деревію та шалфею, якщо в кого болить в лопатках чи в попереку, то вона дуже помагає. Ось це — на золототисячнику: якщо у вухах дзвенить і на лиці лишаї робляться, то дуже помагає. А ось ця перегнана на персикові кісточки, от візьміть чарочку, який прекрасний запах. Коли якось, встаючи з ліжка, заб’ється хто об ріжок шафи чи об стіл і набіжить на лобі ґуля, то досить тільки одну чарочку випити перед обідом, і все як рукою зніме; тої ж таки хвилини все минеться, так наче й зовсім не було.
Після цього такий перелік ішов і по інших графинах, що майже завжди мали якісь цілющі властивості. Напоївши гостя всією цією аптекою, вона підводила його до безлічі усяких тарілок.
— Ось це грибки з чебрецем! це з гвоздикою та волоськими горіхами; солити їх навчила мене туркеня, як ще турки були в нас у полоні. Така була добра туркеня, і непомітно було, щоб вона була турецької віри: так зовсім і ходить майже, як у нас; тільки свинини не їла: каже, що у них якось там у законі заборонено. Ось це грибки зі смородиновим листом та мушкатним горіхом. А ось це великі трав’яники[13]: я їх ще вперше маринувала: не знаю вже, які вони вийшли. Мені відкрив секрет панотець Іван: маленьку діжечку найперше треба вистелити дубовим листом, потім посипати перцем і селітрою, покласти ще, як ото буває на нечуй-вітрі цвіт, — так оцей цвіт взяти й хвостиками вгору розіслати. А ось це пиріжки! це пиріжки з сиром! це з вурдою![14] а ось це ті, які Афанасій Іванович дуже любить, з капустою і гречаною кашею.
— Егеж, — додавав Афанасій Іванович, — я їх дуже люблю; вони м’які і трохи кисленькі.
Взагалі Пульхерія Іванівна була в надзвичайно доброму настрої, коли бували в них гості. Добра бабуся! Вона вся була віддана гостям. Я любив бувати в них, і хоч об’їдався страшенно, як і всі, хто гостював у них, хоч це мені дуже шкодило, проте я завжди радий був до них їхати. А втім, я гадаю, чи не має й саме повітря в Малоросії якоїсь особливої властивості, що допомагає травленню їжі, бо якби тут спробував хто-небудь так наїстися, то, без сумніву, замість ліжка потрапив би на стіл.
Добрі старенькі! Та розповідь моя наближається до дуже сумної події. Подія ця тим дужче вражає, що почалася вона із зовсім маловажного випадку. Але через дивний устрій речей, завжди дрібні причини призводили до великих подій і, навпаки, великі заміри кінчалися мізерними наслідками. Який-небудь завойовник збирає всі сили своєї держави, воює кілька літ, полководці його прославляються і кінець кінцем все закінчується придбанням клаптика землі, де ніде посадити й картоплю; а іноді, навпаки, два які-небудь ковбасники з двох міст посваряться за дурницю, і сварка захопить кінець кінцем міста, потім хутори й села, а там, дивись, і всю державу. Та облишмо ці міркування, вони недоречні. До того ж я не люблю міркувань, коли вони залишаються тільки міркуваннями.
14