У Пульхерії Іванівни була сіренька кішечка, яка завжди майже лежала, згорнувшись клубочком, біля її ніг. Пульхерія Іванівна іноді її гладила й лоскотала пальцем їй шийку, яку балувана кішечка витягала якнайвище. Не можна сказати, щоб Пульхерія Іванівна надто вже любила її, а просто прив’язалась до неї, звикнувши її завжди бачити. Афанасій Іванович, проте, часто жартував з такої її прихильності.
— Я не знаю, Пульхеріє Іванівно, що ви такого бачите в цій кішці! Навіщо вона? Якби ви мали собаку, тоді б інша річ: собаку можна взяти на полювання, а кішка навіщо?
— Мовчіть уже, Афанасію Івановичу, — говорила Пульхерія Іванівна, — ви любите тільки говорити, та й годі. Собака неохайний, собака напаскудить, собака переб’є все, а кішка тихе створіння, нікому не зробить зла.
А втім, Афанасію Івановичу було все одно, що кішки, що собаки; він говорив так, аби тільки пожартувати трохи з Пульхерією Іванівною.
За садом був у них великий ліс, що його якось зовсім помилував заповзятливий прикажчик, може, тому що стук сокири доходив би до слуху Пульхерії Іванівни. Був той ліс дрімучий, занедбаний, старі стовбури дерев були закриті ліщиною, що порозросталася, і скидалися на волохаті лапи голубів. В цьому лісі водилися дикі коти. Лісових диких котів не слід плутати з тими молодцями, що гуляють по дахах. Живучи в містах, вони, незважаючи на круту вдачу свою, далеко цивілізованіші, ніж жителі лісів. Ці ж, навпаки, здебільшого народ похмурий і дикий; вони завжди ходять голодні, худі, нявчать грубим, необробленим голосом. Вони підкопуються іноді підземним ходом під комори і крадуть сало; навідуються навіть до самої кухні, плигнувши раптом в одчинене вікно, коли помітять, що кухар пішов у бур’ян. Взагалі, ніякі благородні почуття їм невідомі; вони живуть з розбишацтва і душать малих горобенят в самих їхніх гніздах. Ці коти довго обнюхувалися крізь дірку під коморою з лагідною кішечкою Пульхерії Іванівни і, нарешті, підманили її, як загін солдатів підманює дурну селянку. Пульхерія Іванівна помітила, що кішка пропала, послала шукати її, та кішка не знаходилась. Минуло три дні; Пульхерія Іванівна пошкодувала, нарешті, й зовсім про неї забула. Одного дня, коли вона ревізувала свій город і верталася з зірваними своєю рукою зеленими свіжими огірками для Афанасія Івановича, слух її вразило дуже жалібне нявчання. Вона, ніби інстинктивно, промовила: «Киць, киць!» — і враз з бур’янів вийшла її сіренька кішка, худа, змарніла; видно було, що вона вже кілька днів не брала в рот ніякої їжі. Пульхерія Іванівна не переставала кликати її, та кішка стояла перед нею, нявчала і не сміла підійти ближче; видно було, що вона дуже здичавіла з того часу. Пульхерія Іванівна пішла вперед, не перестаючи кликати кішку, що боязко йшла за нею до самого паркана. Нарешті, побачивши знайомі місця, ввійшла і до кімнати. Пульхерія Іванівна зразу ж наказала подати їй молока та м’яса і, сидячи перед нею, милувалася, з якою жадібністю бідолашна її фаворитка ковтала шматок за шматком та хлептала молоко. Сіренька втікачка майже на очах її потовщала і їла не так жадібно. Пульхерія Іванівна простягла руку, щоб погладити її, але невдячна, видно, вже дуже звиклася з дикими котами або набралася романічних правил, що бідність при коханні краща за палати, а коти були голі, як бубни; та що б там не було, тільки вона вистрибнула в віконце, і ніхто з дворових не міг впіймати її.
Задумалася старенька. «Це смерть моя приходила по мене!» — сказала вона сама собі, і ніщо не могло її розважити. Весь день вона була сумна. Даремно Афанасій Іванович жартував і хотів дізнатися, чого вона раптом засумувала: Пульхерія Іванівна була мовчазна або відповідала зовсім не так, щоб це могло задовольнити Афанасія Івановича. На другий день вона помітно схудла.
— Що це з вами, Пульхеріє Іванівно? Чи не хворі ви часом?
— Ні, я не хвора, Афанасію Івановичу! Я хочу вам розповісти про одну особливу пригоду: я знаю, що я цього літа помру; смерть моя вже приходила по мене!
Уста Афанасія Івановича якось болісно скривилися. Він хотів, проте, перемогти в душі своїй сумне почуття і, усміхнувшись, сказав:
— Бог знає, що ви говорите, Пульхеріє Іванівно! Ви, мабуть, замість декохту[15], що часто п’єте, випили персикової.