— Ні, Афанасію Івановичу, я не пила персикової, — сказала Пульхерія Іванівна.
І Афанасію Івановичу стало жаль, що він так поглузував з Пульхерії Іванівни, і він дивився на неї, і сльоза повисла на його вії.
— Я прошу вас, Афанасію Івановичу, щоб ви виконали мою волю, — сказала Пульхерія Іванівна. — Коли я помру, то поховайте мене біля церковної огради. Сукню одягніть на мене сіреньку, ту, що з дрібненькими квіточками по коричневому полю. Атласної сукні, що в малинову смужку, не надівайте на мене: мертвій уже не потрібна сукня. Нащо вона їй? А вам вона здасться: з неї пошиєте собі парадний халат на випадок, коли приїдуть гості, то щоб можна було вам пристойно вийти і прийняти їх.
— Бог знає, що ви говорите, Пульхеріє Іванівно! — говорив Афанасій Іванович, — коли то ще буде смерть, а ви вже страхаєте такими словами.
— Ні, Афанасію Івановичу, я вже знаю, коли моя смерть. Ви, проте, не сумуйте за мною; я вже стара і досить пожила, та й ви вже старі, ми скоро побачимося на тому світі.
Та Афанасій Іванович ридав, як дитина.
— Гріх плакати, Афанасію Івановичу! Не грішіть і Бога не гнівіть своєю тугою. Я не шкодую, що вмираю; одного тільки жаль мені (важке зітхання урвало на хвилину їй мову): я жалію, що не знаю, на кого зоставити вас, хто догляне вас, коли я помру. Ви як дитина мала: треба, щоб любив вас той, хто буде вас доглядати.
При тому на лиці її позначилася така глибока, така безмірна сердечна жалість, що я не знаю, чи міг би хто-небудь дивитися на неї байдуже.
— Гляди мені, Явдохо, — говорила вона, звертаючись до ключниці, яку навмисне звеліла покликати, — коли я помру, щоб ти доглядала пана, щоб берегла його, як ока свого, як своє рідне дитя. Гляди, щоб на кухні готувалося те, що він любить. Щоб білизну й одежу ти подавала йому завжди чисту; щоб коли гості нагодяться, ти одягла його пристойно, а то чого доброго він іноді вийде і в старому халаті, бо й тепер часто забуває він, коли свято, а коли будень. Не спускай з нього очей, Явдохо; я буду молитися за тебе на тім світі, і Бог віддячить тобі. Не забувай же, Явдохо: ти вже стара, тобі недовго жити — не бери гріха на душу. Коли ж не будеш його доглядати, то не буде тобі щастя на світі. Я сама буду просити Бога, щоб не дав тобі доброї смерті. І сама ти будеш нещасна, і діти твої будуть нещасні, і весь рід ваш не матиме ні в чому благословення Божого.
Бідна бабуся! вона в той час не думала ні про ту велику хвилину, яка її жде, ні про душу свою, ні про майбутнє своє життя; вона думала тільки про бідного свого супутника, з яким пройшла життя і якого залишала одиноким сиротою. Вона з надзвичайним умінням розпорядилася так, щоб після неї Афанасій Іванович не помітив її відсутності. Певність близької своєї смерті така була сильна в ній, і стан душі її так був до того настроєний, що й справді, через кілька днів вона лягла в постіль і не могла вже приймати ніякої їжі. Афанасій Іванович був сама увага і не відходив од її ліжка.
— Може б, ви чого попоїли, Пульхеріє Іванівно? — говорив він, стурбовано дивлячись у очі їй. Та Пульхерія Іванівна нічого не говорила. Нарешті, після довгої мовчанки, вона наче хотіла щось сказати, ворухнула губами — і дихання її відлетіло.
Афанасій Іванович був зовсім приголомшений. Це здавалося йому таким диким, що він навіть не заплакав. Мутними очима дивився він на неї, немовби не розуміючи всього значення трупа.
Покійницю поклали на стіл, одягли в ту саму сукню, яку вона сама призначила, склали їй руки хрестом, дали в руку воскову свічку — він на все це дивився безтямно. Сила народу усякого звання наповнила подвір’я; багато гостей наїхало на похорон; довгі столи розставлені були на подвір’ї; кутя, наливки, пироги лежали купами, гості розмовляли, плакали, дивилися на покійницю, згадували добру її вдачу, дивилися на нього; та він сам на все дивився дивно. Покійницю понесли нарешті, весь люд посунув услід, і він пішов за нею; священики були всі в ризах, сонце світило, немовлята плакали на руках у матерів, жайворонки співали, діти в сорочечках бігали й гралися по дорозі. Нарешті, труну поставили над ямою і йому сказали підійти і поцілувати востаннє покійницю; він підійшов, поцілував, на очах його виступили сльози, та якісь безтямні сльози. Труну опустили, священик узяв заступ і перший кинув жменю землі, густий протяжний хор дячка й двох паламарів проспівав вічну пам’ять під чистим безхмарним небом, чоловіки взялися за заступи, і земля вже вкрила й зрівняла яму. В цей час він протиснувся наперед; всі розступились, дали йому місце, бажаючи знати його намір. Він підвів очі свої, подивився смутно і сказав: «Так оце ви вже й поховали її! навіщо?!» Він зупинився і не докінчив своєї мови.