— Як то можна! це рушниця дорога. Такої рушниці тепер ніде не знайдете. Я ще як лагодився в міліцію, то купив її в турчина. А тепер оце віддати з доброго дива! Як можна? це річ потрібна.
— До чого ж вона потрібна?
— Як до чого? А як на дім нападуть розбійники… Ще б пак не потрібна. Хвалити Бога! тепер я спокійний і нікого не боюся. А чому? Бо знаю, що в мене стоїть у коморі рушниця.
— Добра рушниця! Та в ній, Іване Никифоровичу, замок зіпсований.
— То що, що зіпсований? Можна полагодити. Треба тільки змазати конопляною олією, щоб не ржавів.
— З вашої мови, Іване Никифоровичу, я нітрохи не бачу дружньої до мене прихильності. Ви нічого не хочете зробити задля мене на знак приязні.
— Як же це ви кажете, Іване Івановичу, що я не показую ніякої до вас приязні? Як вам не сором! Ваші воли пасуться в мене на степу, і я жодного разу не зайняв їх. Коли ви їдете до Полтави, то раз у раз просите в мене брички, і що ж? хіба я одмовив коли? Дітлахи ваші перелазять через лісу до мене в подвір’я та бавляться з моїми собаками — я нічого не кажу: нехай собі бавляться, аби нічого не чіпали! нехай собі бавляться!
— Коли не хочете подарувати, то, може, поміняймось.
— Що ж ви мені за неї дасте? — Тут Іван Никифорович сперся на руку і глянув на Івана Івановича.
— Я вам дам за неї буру свиню, ту саму, що я одгодував у сажу. Славна свиня! От побачите, коли на той рік вона не наведе вам поросят.
— Я не знаю, як ви, Іване Івановичу, можете отаке говорити. До чого мені свиня ваша? Хіба по чортові поминки справляти.
— От і знов! без чорта таки не можна обійтися! Гріх вам, їй-бо-гу, гріх, Іване Никифоровичу!
— Як же ви, справді, Іване Івановичу, даєте за рушницю чортзна-що таке: свиню.
— Чого ж вона чорт зна що таке, Іване Никифоровичу?
— Якже, ви б самі розміркували до ладу. Це таки рушниця — річ звісна; а то чорти батька зна що: свиня. Коли б не ви казали, я міг би образитися.
— Що ж таке негоже помітили ви в свині?
— За кого ж ви, справді, мене маєте? щоб я свиню…
— Сідайте, сідайте! не буду вже… Нехай собі зостається при вас ваша рушниця, нехай собі зогниє та ржею візьметься, стоячи у кутку в коморі — не хочу більше говорити про неї.
За тим настало мовчання.
— Кажуть, — почав Іван Іванович, — нібито три королі оголосили війну цареві нашому.
— Еге, казав мені Петро Федорович; що ж це за війна? за що вона?
— Напевне не можна сказати, Іване Никифоровичу, за що вона. Я так собі думаю, що королі хочуть, щоб ми всі перейшли в турецьку віру.
— Чи ти ба, чого, дурні, захотіли! — промовив Іван Никифорович, підвівши трохи голову.
— От бачите, а цар наш і оголосив їм за те війну. Ні, каже, перейдіть ви самі у віру Христову!
— Що ж? адже наші поб’ють їх, Іване Івановичу!
— Поб’ють. То не хочете, Іване Никифоровичу, проміняти рушничку?
— Мені дивно, Іване Івановичу, ви, здається, людина відома вченістю, а говорите, як недоук. Що б я за дурень такий…
— Сідайте, сідайте. Бог із нею! нехай там воно і згине; не говоритиму більше!..
У цей час принесли закуску.
Іван Іванович випив чарку і закусив пирогом із сметаною.
— Слухайте, Іване Никифоровичу. Я вам дам, крім свині, ще два мішки вівса, ви ж вівса не сіяли. Цього року вам, однаково, доведеться купувати овес.
— Їй-богу, Іване Івановичу, з вами говорити треба, гороху наївшись. (Це ще нічого, Іван Никифорович ще й не таке, бува, слівце докине.) Де-таки видано, щоб хто рушницю та проміняв за два мішки вівса? Надісь, бекеші своєї не поставите.
— Та ви забули, Іване Никифоровичу, що я й свиню ще даю вам.
— Як то! два мішки вівса й свиню за рушницю?
— А що ж, хіба мало?
— За рушницю?
— Звісно, за рушницю.
— Два мішки за рушницю?
— Два мішки не порожні, а з вівсом; а про свиню забули?
— Поцілуйтеся ви з своєю свинею, а як не хочете, то з чортом!
— О! вас зачепи тільки! Побачите: нашпигують вам на тім світі язика гарячими голками за такі богопротивні слова. Поговоривши з вами, треба й лице й руки вимити і себе всього обкурити.
— Дозвольте, Іване Івановичу; рушниця річ благородна, щонайцікавіша забава, до того ще й прикраса в кімнаті приємна…