— Ви, Іване Никифоровичу, розносилися так із своєю рушницею, як дурень з писаною торбою, — сказав Іван Іванович спересердя, бо й справді брав уже його гнів.
— А ви, Іване Івановичу, справжній гусак.
Коли б Іван Никифорович не сказав був цього слова, то вони б собі позмагалися й розійшлись, як і завжди, приятелями; а тепер сталося не те. Іван Іванович так і спалахнув:
— Що ви таке сказали, Іване Никифоровичу? — запитав він, піднісши голос.
— Я сказав, що ви схожі на гусака, Іване Івановичу!
— Як же ви насмілились, пане, забувши і пристойність, і повагу до чину й до фамілії людини, зганьбити таким соромітним прізвиськом?
— Що ж тут соромітного? Та чого ви ото й справді так розмахалися руками, Іване Івановичу!
— Ще раз кажу, як ви насмілились, усяку ввічливість знехтувавши, назвати мене гусаком?
— Начхав я вам на голову, Іване Івановичу! Що це ви так розкудкудакались.
Іван Іванович не міг більше стриматись: губи його дрижали; рот змінив звичайний свій вигляд іжиці і став схожий на О; очима він так лупав, що стало страшно. Це бувало з Іваном Івановичем надзвичайно рідко. Треба було його для того дуже вже розгнівити.
— То я ж вам об’являю, — промовив Іван Іванович, — що я вас знати не хочу.
— Велике лихо! їй-богу, не заплачу від того! — одказав Іван Никифорович. Неправду казав, далебі неправду! дуже йому було те прикро.
— Ноги моєї не буде у вас в домі.
— Еге, еге! — сказав Іван Никифорович, спересердя сам не знаючи, що робити, і навіть проти звичаю ставши на ноги. — Гей, бабо, хлопче! — Тут виткнулась з-за дверей та сама худорлява баба та невеличкий на зріст хлопчина, заплутаний у довгий та широкий сюртук. — А візьміть лишень Івана Івановича попід руки та виведіть його за двері!
— Як! Дворянина? скрикнув з почуттям гідності та гніву Іван Іванович, Насмільтесь тільки! підступіть! я знищу вас з дурним вашим паном! Ворон не знайде місця вашого! (Іван Іванович говорив надзвичайно сильно, коли душа його була чимось вражена.)
Вся група являла собою сильну картину: Іван Никифорович, що стояв серед кімнати в повній красі своїй, без усякої прикраси! баба з роззявленим ротом, з найбезглуздішою в світі, переляканою міною на обличчі! Іван Іванович з піднятою вгору рукою, як то малюють римських трибунів! Була то хвилина надзвичайна! видовище величаве! а тим часом був один тільки глядач: був то хлопчина в незмірному сюртуку, що стояв досить спокійно і чистив пальцем свого носа.
Нарешті Іван Іванович узяв шапку свою.
— Дуже добре ж ви чините, Іване Никифоровичу! чудесно! Я це пригадаю вам!
— Ідіть ви собі, Іване Івановичу, йдіть! та глядіть, не попадайтеся мені: а то я вам, Іване Івановичу, геть пику розтовчу!
— Ось вам за те, Іване Никифоровичу, — одказав Іван Іванович, скрутивши йому дулю та грюкнувши за собою дверима, що з виском захрипіли і знову розчинились. Іван Никифорович виставився з дверей і хотів щось додати, та Іван Іванович уже не оглядався і прожогом біг з двору.
Глава III
Що сталося після сварки Івана Івановича з Іваном Никифоровичем?
Отже, два статечні мужі, честь і окраса Миргорода, посварилися між собою! і за що? за дурницю, за гусака. Не схотіли бачити один одного, розбраталися, тоді як колись усі знали їх як нерозлучних друзів! Щодня бувало Іван Іванович і Іван Никифорович засилають один до одного довідатись про здоров’я і часто перемовляються один з одним, кожен зі свого ганку, і кажуть один одному такі милі речі, що серцю любо було слухати. В неділю, бувало, Іван Іванович у штаметовій бекеші[142], Іван Никифорович у китайчатім жовто-коричневім козакині[143] вирушають, мало попід руки не побравшись, до церкви. І коли Іван Іванович, що мав око надзвичайно бистре, перший помічав калюжу чи яку нечисть серед вулиці, а це трапляється інколи в Миргороді, то завжди казав до Івана Никифоровича: «Стережіться, не ступіть сюди ногою, бо тут негаразд». Іван Никифорович і собі виявляв якнайзворушливіші ознаки приязні і, хоч би як далеко стояв, завжди простягне було до Івана Івановича руку з ріжком, приказуючи: «Призволяйтесь!» А яке прекрасне господарство в обох!.. і оці два приятелі… Коли я почув про це, мене наче громом прибило! Я довго не хотів вірити: Боже праведний! Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем! Такі достойні люди! Що ж тепер вічне на цьому світі?
143