Коли Іван Іванович прийшов до себе додому, то довго ще не міг угамуватись. Він бувало передовсім зайде до стайні подивитися, чи їсть кобилка сіно (у Івана Івановича кобилка буланенька[144] з лисинкою на лобі. Добра дуже конячина); потім нагодує індичок та поросят із власних рук і тоді вже йде до покоїв, де або виробляє дерев’яний посуд (він дуже майстерно, не згірше за токаря, вміє виробляти всякі речі з дерева), або читає книжку, друковану в Любія, Гарія та Попова[145] (назви Іван Іванович не пам’ятає, бо дівка ще бозна-коли одірвала верхній край титульного листка, забавляючи дитину), або ж спочиває у піддашші. А тепер не взявся він до жодної з своїх повсякденних справ. Замість того, зустрівши Гапку, почав лаятись, чого вона сновигає без роботи, хоч вона саме тягла крупи до кухні; кинув палицею на півня, що підійшов до ґанку, сподіваючись на звичайний взяток; і коли підбіг до нього замурзаний хлопчина в обшарпаній сорочечці та закричав: «Татку, татку, дай коржика!», — то він на нього так страшенно визвірився і затупотів ногами, що переляканий хлопчина забіг безвісті.
Нарешті, одначе, він одумався і взявся до повсякденних справ. Пізно сів він за обід і вже майже зовсім вечоріло, як ліг спочивати у піддашші. Добрячий борщ з голубами, що зварила Гапка, вигнав зовсім з пам’яті вранішню подію. Іван Іванович почав знову задоволено розглядати своє господарство. Нарешті він спинився очима на сусідовому подвір’ї і сказав сам до себе: «Сьогодні я не був у Івана Никифоровича. Піду лишень до нього». Сказавши це, Іван Іванович узяв палицю й шапку і побрався на вулицю, та ледве тільки вийшов за ворота, як згадав про сварку, плюнув і вернувся назад. Мало не те саме сталося й на подвір’ї в Івана Никифоровича. Іван Іванович бачив, як баба вже ступила була ногою на лісу, намірившись перелізти до нього в подвір’я, аж раптом почувся голос Івана Никифоровича: «Назад, назад! не треба!» Івану Івановичу стало, проте, дуже нудно. Дуже можливо, що ці шановні люди помирилися б другого ж таки дня, коли б особлива подія у господі Івана Никифоровича не знищила всяку надію і не підлила масла в вогонь ворожнечу що вже ладний був згаснути.
До Івана Никифоровича ввечері того самого дня приїхала Агафія Федосіївна. Агафія Федосіївна не була ні родичкою, ні свояченицею, ні навіть кумою Івану Никифоровичу. Здавалося, зовсім не було їй чого до нього їздити, і сам він не надто був їй радий; одначе вона їздила і гостювала в нього по цілому тижню, а часом і довше. Тоді вона забирала ключі і все хатнє господарство прибирала до своїх рук. Це було дуже неприємно Іванові Никифоровичу, а проте він, як це не дивно, слухав її, як дитина, і хоч іноді й намагався сперечатись, та Агафія Федосіївна завжди перемагала.
Я, правду кажучи, не розумію, чому то так ведеться, що жінки усе хапають нас за носа, так само спритно, як за ручку чайника? Чи то руки їм так створено, чи носи наші ні на що більше не придатні. І дарма, що ніс в Івана Никифоровича скидався трохи на сливу, вона вхопила його за того носа і водила за собою, мов цуцика. Він навіть мимохіть зміняв при ній повсякчасні свої життьові звички: не так довго лежав на сонці, а коли й лежав, то не в натурі, а завжди надівав сорочку та шаровари, хоч Агафія Федосіївна зовсім того не вимагала. Вона була не охоча до церемоній, і коли у Івана Никифоровича була пропасниця, вона сама, власними руками, витирала його з ніг до голови скипидаром та оцтом. Агафія Федосіївна носила на голові чепця, три бородавки на носі та капот кофейного кольору з жовтенькими квіточками. Всією поставою вона скидалася на кадовб, і через те дошукатися в неї талії було так само важко, як побачити без дзеркала свого носа. Ніжки в неї були коротенькі, наче дві подушки. Вона плела плітки, і їла зранку варені буряки, і дуже добре лаялась — і, хоч які різноманітні були ці її заняття, обличчя в неї ніколи не міняло свого виразу, що звичайно можуть показувати самі лише жінки.
Скоро вона приїхала, все пішло шкереберть:
— Ти, Іване Никифоровичу, не мирися з ним і не перепрошуй: він тебе занапастити хоче, то такий уже чоловік! Ти його ще не знаєш.
Нашіптувала, нашіптувала вража баба і зробила так, що Іван Никифорович про Івана Івановича і слухати не хотів.
Усе набрало іншого вигляду: якщо сусідський пес забігав коли на подвір’я, то його лупцювали всім, що під руку потрапить; дитинчата, перелізши через тин, верталися з криком, із задертими сорочинами та слідами від різок на спині. Сама навіть баба, коли Іван Іванович хотів був про щось її запитати, вчинила таку сороміцьку річ, що Іван Іванович, як людина надзвичайно делікатна, плюнув і проказав тільки: «Та й паскудна ж яка баба! ще гірша за свого пана!»
145