Нарешті, осоружний сусіда довершив усі ті образи, поставивши навпроти нього, де звичайно був у тину перелаз, гусячий хлів, ніби маючи особливий намір подвоїти образу. Цей огидний для Івана Івановича хлів було збудовано диявольськи хутко: за один день.
Це викликало в Іванові Івановичу злість та бажання помститися. Він не подав, проте, й знаку, що йому з того прикро, хоча хлів і зайняв навіть частину його землі; та серце в нього так билося, що йому було дуже тяжко зберегти цей зовнішній спокій.
Так перебув він день. Настала ніч… О, коли б я був живописець, я чудесно змалював би всю чарівність ночі! Я змалював би, як спить увесь Миргород; як непорушно дивляться на нього незчисленні зорі; як серед тієї видимої тиші лунає то близький, то далекий собачий гавкіт; як повз отих собак лине, наче на крилах, закоханий паламар і, виявляючи рицарську безстрашність, перелазить через лісу; як білі стіни домів, охоплені місячним сяйвом, стають біліші, а дерева, що над ними височать, темніші, як чорнішають тіні від дерев і міцнішають пахощі квітів та примовклої трави, і цвіркуни, невсипущі лицарі ночі, одностайно, зо всіх кутків заводять свої тріскотливі пісні. Я змалював би, як в одному з цих низеньких глиняних домочків чорнобривій з тремтячими молодими персами городянці, що розкинулася на одинокій постелі, сниться гусарський вус та остроги, а місячне сяйво сміється в неї на щоках. Я змалював би, як на білій дорозі миготить чорна тінь кажана, що сідає на білі димарі домів… Та навряд чи зміг би я змалювати Івана Івановича, що вийшов тієї ночі з пилкою в руці. Скільки то на його обличчі було написано різних почуттів! Тихо, тихо підкрався він і підліз під гусячий хлів. Собаки Івана Никифоровича нічого ще не знали про сварку між ними і тому підпустили його, як давнього приятеля, до хліва, що весь держався на чотирьох дубових стовпах; підлізши до найближчого стовпа, приклав він до нього пилку і почав пиляти. Шум від пиляння змушував його щохвилини оглядатися; та думка про образу знову вертала бадьорість. Першого стовпа підрізано; Іван Іванович узявся до другого. Очі його палали і нічого не бачили зо страху. Раптом Іван Іванович скрикнув і обімлів: йому привидився мрець; але він скоро отямився, побачивши, що то був гусак, який висунув до нього свою шию. Іван Іванович плюнув спересердя і взявся знову до роботи. І другого стовпа підрізано: будівля похитнулася. Серце в Івана Івановича почало так страшенно битись, коли він узявся до третього, що він кілька разів припиняв роботу; вже він надпиляв стовпа більш як до половини, коли раптом хитка будівля сильно похитнулась… Іван Іванович ледве встиг одскочити, як вона затріщала і повалилася на землю. Схопивши пилку, страшенно переляканий, прибіг він додому й кинувся в ліжко, не маючи навіть одваги подивитися в вікно на наслідок страшного вчинку. Йому здавалося, що ввесь двір Івана Никифоровича зібрався: стара баба, Іван Никифорович, хлопчина в незмірному сюртуку, — усі з дрюччям, з Агафією Федосіївною на чолі, йшли руйнувати та ламати його дім.
Другого дня Іван Іванович увесь час був як у пропасниці. Все йому привиджувалося, що осоружний сусід підпалить, помщаючись, його дім, коли не вчинить чого гіршого. І через те наказав він Гапці раз у раз оглядати кругом, чи не підкладено де сухої соломи. Нарешті, щоб випередити Івана Никифоровича, він наважився проскочити, мов заєць, наперед, та подати на нього скаргу до миргородського повітового суду. Що то була за скарга, про те можна довідатися з наступної глави.
Глава IV
Про те, що сталося в присутствії Миргородського повітового суду
Чудове місто Миргород! Яких тільки немає в ньому будинків! І під соломою, і під очеретом, і навіть під дерев’яною покрівлею; праворуч вулиця, ліворуч вулиця, скрізь прегарні тини; по них в’ється хміль, на них висять горшки, з-за них соняшник показує свою сонцеподібну голову, червоніє мак, виглядають товсті гарбузи!.. Розкіш! Тини раз у раз бувають прикрашені речами, які надають їм ще більшої мальовничості: чи напнутою плахтою, чи сорочкою, чи шароварами. В Миргороді нема ні злодійства, ні шахрайства, і через те кожен вивішує на тин, що хоче. Як будете ви підходити до майдану, то вже, певне, спинитесь на якийсь час полюбуватися краєвидом: там стоїть калюжа, дивовижна калюжа! єдина, яку тільки удалося вам бачити на віку! Займає вона мало не весь майдан. Прекрасна калюжа! Доми й домочки, що здалеку можуть здатися копицями сіна, обступивши навкруги, дивуються з краси її.