Але я так собі міркую, що немає кращого будинку за повітовий суд. Чи дубовий він, чи березовий, яке мені до того діло; але ж у ньому, шановні панове, восьмеро вікон! восьмеро вікон у ряд просто на майдан і на ту водяну просторінь, що я вже казав вам про неї, та що її городничий зве озером! Один тільки цей дім у всьому місті викрашений під граніт: решта домів у Миргороді просто побілені. Дах на ньому весь дерев’яний, і був би навіть пофарбований червоним, коли б наготовану для того олію канцеляристи, приправивши цибулею, не з’їли, а було те як на гріх саме в піст, і дах залишився непофарбований. На майдан виходить ґанок, де часто бігають кури, бо на ґанку мало не завжди розсипана крупа чи щось їстівне, хоч це, між іншим, робиться не зумисне, а тільки через необачність прохачів. Поділено його на дві половини — в одній присутствіє, в другій арештантська. На тій половині, де присутствіє, дві кімнати, чисті, побілені: одна — передня, для прохачів; у другій стіл, прикрашений чорнильними плямами. На ньому зерцало[146]. Чотири стільці, дубові, з високими спинками; попід стінами скрині, оковані залізом, де зберігалися цілі паки повітової ябеди. На одній скрині стояв тоді наваксований чобіт. Присутствіє почалося ще зранку. Суддя, чоловік досить огрядний, хоч трохи і тонший за Івана Никифоровича, з добродушним обличчям, в заяложеному халаті, з люлькою та чашкою чаю, розмовляв з підсудком[147]. У судді губи містилися під самим носом, і через те ніс його міг нюхати верхню губу, скільки душа забажає. Губа ця служила в нього замість табакерки, бо табака, яку він засилав до носа, майже завжди сіялася на неї. Отож, суддя розмовляв з підсудком. Осторонь боса дівка держала тацю з чашками.
Кінець стола секретар читав вирок у якійсь справі, але таким одноманітним та нудним голосом, що й сам підсудний заснув би, слухаючи. Суддя, напевне, зробив би те раніш за всіх, коли б не почав був на той час цікаву розмову.
— Я зумисне дошукувався, — говорив суддя, попиваючи чай з прохололої вже чашки, — як то воно так робиться, що вони співають гарно. Хороший був у мене дрізд років зо два тому. Та що ж? звівся з доброго дива нанівець. Почав співати бог знає що. Що далі, то гірше та й гірше, почав гаркавити, хрипіти, ну просто хоч викинь! А воно ж бо дурниця та й годі! це, бачте, ось від чого робиться: під шийкою набігає бурульбашка, менша за горошинку. Отую бурульбашку треба тільки проколоти голкою. Мене навчив цього Захар Прохорович, і саме, коли хочете, я вам розкажу, як то воно сталося: приїжджаю я до нього…
— Накажете, Дем’яне Дем’яновичу, читати другу? — перебив його мову секретар, що вже кілька хвилин як скінчив читання.
— А ви вже прочитали? Чи ти ба, як швидко! Я й не почув нічого! Та де ж вона? дайте її сюди, я підпишу. Що там іще у вас?
— Справа козака Бокитька про крадену корову.
— Гаразд, читайте! Еге, ну то приїжджаю я до нього… Я можу навіть сказати вам докладно, чим він пригостив мене. До горілки дали балика, та якого балика! Еге, не нашого балика, що ним, — на цім місці суддя прицмокнув язиком і посміхнувся, а ніс його понюхав незмінну свою табакерку, — що ним пригощає наша бакалійна миргородська крамниця. Оселедця я не їв, бо, як ви самі знаєте, у мене від нього робиться печія під грудьми. Але ікри скуштував; чудесна ікра! знаменита, що там і казати! Потім випив я горілки персикової, настояної на золототисячнику. Була й шафранова; та шафранової, як ви самі знаєте, я не вживаю. Воно, бачите, дуже добре: попереду, як то кажуть, розпалити апетит, а тоді вже й завершити… А! слихом слихати, видом видати… — скрикнув раптом суддя, побачивши на порозі Івана Івановича.
— Боже поможи! здоровенькі були! — промовив Іван Іванович, уклонившися на всі боки з властивим йому одному приємним виразом. Боже мій, як він умів усіх зачарувати своїм поводженням! Такої делікатності я ніде не бачив. Він і сам знав дуже добре собі ціну, і через те приймав від усіх пошану, як належне. Суддя сам подав стілець Іванові Івановичу, ніс його потяг з верхньої губи всю табаку, що завжди було в нього знаком великої втіхи.
— Чим скажете себе пригощати, Іване Івановичу? — запитав він. — Чи не зволите чашечку чаю?
— Ні, дуже дякую, — одказав Іван Іванович, уклонився й сів.
— Зробіть ласку, одну чашечку! — сказав знову суддя.
— Ні, спасибі. Дуже задоволений гостинністю вашою! — одказав Іван Іванович, уклонився й сів.
— Одну чашку, — мовив суддя знову.
— Ні, не завдавайте собі клопоту, Дем’яне Дем’яновичу! — На цім слові Іван Іванович уклонився та й сів.
— Чашечку?
146