— Чи не забили вам чого, Іване Никифоровичу? Я скажу матусі, вона пришле вам настойки, а ви нею потріть тільки собі крижі та спину, і все минеться.
Та Іван Никифорович упав на стілець і, окрім протяжних охів, нічого не міг вимовити. Нарешті, немічним, ледве чутним від утоми голосом проказав він: «Чи не хочете?» — і, добувши з кишені ріжок, додав: — Беріть, призволяйтеся!
— Дуже радий, що вас бачу, — відповів суддя. — А проте не можу уявити собі, що змусило вас такого труда собі завдати та вшанувати нас такою приємною несподіванкою.
— З прошенієм… — тільки й міг вимовити Іван Никифорович.
— З прошенієм? з яким?
— З позовом… — тут через задишку мова на довгий час урвалася, — ох!.. з позовом на шахрая… Івана Іванового Перерепенка.
— Господи! і ви туди ж! такі нерозлучні друзі! Позов на таку доброчинну людину!..
— Він сам сатана! — вимовив уривчасто Іван Никифорович.
Суддя перехрестився.
— Візьміть прошеніє, прочитайте.
— Нічого не вдієш, читайте, Тарасе Тихоновичу, — сказав суддя, невдоволено звертаючись до секретаря, а ніс його якось мимохіть понюхав верхню губу, хоч завжди робив це тільки з великого задоволення. Таке свавільство носа завдало судді ще більшої досади. Він вийняв хусточку і змів з верхньої губи всю табаку, щоб скарати його за зухвалість.
Секретар, після звичайного свого приступу, до якого він завжди вдавався перед тим, як узятися до читання, цебто без допомоги кишенькової хусточки, почав звичайним своїм голосом вичитувати таке:
— «Просить дворянин Миргородського повіту Іван Никифорів син Довгочхун, а про що, те стоїть у пунктах:
1) Через ненависну злобу свою та явну ворожнечу, дворянин самоіменований, Іван Іванів син Перерепенко, всякі капості, збитки та інші єхидненські і страхітливі речі проти мене чинить, і вчорашнього дня після полудня, як розбійник і тать, з сокирами, пилками, долотами та іншим слюсарським знаряддям вдерся вночі на моє подвір’я і у власний мій хлів, що міститься на оному. Власноручно та огидним способом його порубав. На що з мого боку я не подавав жодної причини для такого протизаконного та розбишацького.
2) Оний же дворянин Перерепенко важиться навіть на життя моє і до 7-го числа минулого місяця, криючись з цим наміром, прийшов до мене і почав по-приятельському та хитродумно виманювати в мене рушницю, що була в моїй кімнаті, і давав мені за неї, з властивою йому скнарістю, багато негодящих речей, а саме: свиню буру та вівса дві мірки. Але, наперед догадуючись про злочинний його намір, я намагався всіма способами від того відхилити його, та оний шахрай і мерзотник Іван Іванів син Перерепенко вилаяв мене по-мужичому і з того часу до мене криє в серці ворожнечу непримиренну. До того ж оний не раз згаданий несамовитий дворянин і розбійник Іван Іванів син Перерепенко і роду пресоромітного: його сестра була на весь світ відома повія і пішла за єгерською ротою, що стояла п’ять літ у Миргороді; а мужа свого записала в селяни. Батько та мати теж були люди пребеззаконні і п’яниці обоє, яких світ не бачив. А що вже згаданий дворянин і розбійник Перерепенко, то він своїми скотоподібними та догани вартими вчинками перевершив увесь свій рід, і, вдаючи з себе благочестивого, купається во гріхах та в мерзоті. Постів не додержує; бо напередодні Пилипівки сей боговідступник купив барана і другого дня звелів зарізати своїй беззаконній дівці Гапці, тим одмагаючись, ніби йому на той час потрібен був лій до каганців та на свічки.
З тих причин прошу оного дворянина, яко розбійника, святотатця, шахрая, викритого вже злодія та грабіжника, в кайдани закувати та до в’язниці чи державного острога одправити і там уже з розсуду свого, позбавивши чинів та дворянства, добре барбарами шмарувати[149] та в Сибір на каторгу по потребі заслати, витрати та збитки наказати йому виплатити і на це моє прошеніє присуд учинити. До прошенія цього руку приклав дворянин Миргородського повіту Іван Никифорів син Довгочхун».
Як тільки секретар кінчив читати, Іван Никифорович взявся за шапку й уклонився з наміром іти додому.
— Куди це ви, Іване Никифоровичу? — казав йому вслід суддя. — Посидьте трохи! випийте чаю! Оришко! чого ти стоїш, дурна дівко, та переморгуєшся з канцеляристами, біжи, принеси чаю!
Та Іван Никифорович, з переляку, що зайшов так далеко від дому та попав був у такий небезпечний карантин, встиг уже пропхатись крізь двері, промовивши: «Не клопочіться, я охоче…» — і зачинив їх за собою, залишивши у великому подиві все присутствіє.
149