Робити було нічого. Обидва прошенія були прийняті, і мала розгорітися дуже поважна справа, як одна непередбачена обставина додала їй іще більшої цікавості. Коли суддя вийшов з присутствія в супроводі підсудка та секретаря, а канцеляристи пакували в мішок принесені прохачами кури, яйця, окрайці хліба, пироги, книші і таке інше, — саме тоді бура свиня вбігла до кімнати і вхопила, всім на диво, не пирога чи там скоринку хліба, а прошеніє Івана Никифоровича, яке лежало на столі скраю, звісившись листками донизу. Вхопивши папір, бура льоха втекла так прудко, що жоден з канцелярських чиновників не міг її догнати, хоч і почалася киданина лінійками та каламарями.
Ця надзвичайна подія викликала страшенну метушню, бо ще з паперу того навіть не списали копії. Суддя, а певніше сказати його секретар та підсудок, довго обговорювали таку нечувану обставину; і вирішили нарешті вдатися з відношенням до городничого, бо слідство в тій справі стосувалося більше міської поліції. Відношення за № 389 надіслали до нього того ж таки дня, і з цього постала досить цікава розмова, про яку читачі можуть довідатися у подальшій главі.
Глава V,
Де викладено розмову між двома шановними в Миргороді особами
Як тільки Іван Іванович упорався зі своїм господарством і вийшов, за звичаєм, полежати у піддашші, побачив він, на превелике собі диво, ніби щось червоніє у хвіртці. Був то червоний обшлаг городничого, що так само, як і комір його, одполірувався і перетворився скраю на лаковану шкіру. Іван Іванович подумав собі: «А це не зле, що прийшов Петро Федорович поговорити», — але дуже зчудувався, побачивши, що городничий ішов дуже швидко і вимахував руками, а це траплялося, звичайно, з ним дуже рідко. На мундирі в городничого сиділо вісім ґудзиків, а дев’ятий як одірвався під час процесії, коли церкву святили, а тому буде два роки, так до цього часу десяцькі і не можуть його знайти, хоч городничий на щоденному рапорті, коли рапортують йому квартальні наглядачі, раз у раз питає, чи не знайшовся ґудзик. Оті вісім ґудзиків були посаджені в нього таким способом, як баби садять квасолю: один праворуч, другий ліворуч. Ліву ногу було йому прострелено під час останньої кампанії, і тому він, накульгуючи, закидав її так далеко вбік, що руйнував тим мало не всю працю, яку проробляла права нога. Що дужче налягав він на свою піхоту, тим повільніше просувалася вона наперед. І через те, поки дійшов городничий до піддашшя, Іван Іванович мав досить часу думати та гадати, чому б то городничий так швидко розмахував руками. Тим більше звернув він на те увагу, що справа, очевидно, мала бути надзвичайно важлива, бо мав при собі городничий навіть нову шпагу.
— Здорові були, Петре Федоровичу! — скрикнув Іван Іванович, що був, як уже сказано, дуже цікавий і ніяк не міг здержати свого нетерпіння, бачивши, як городничий брав ґанок штурмом, але все ще не підводив своїх очей і все ще морочився з своєю піхотою, бо та ніяким чином не могла за одним махом вибратись на сходи.
— Доброго дня бажаю люб’язному другові та благодійнику Івану Івановичу! — одказав городничий.
— Сідайте, прошу вас. Ви, як бачу, притомились, бо зранена ваша нога заважає…
— Моя нога! — скрикнув городничий, так зиркнувши на Івана Івановича, як то зиркає, бува, велетень на пігмея, вчений педант на вчителя танців. При тому він витягнув свою ногу і тупнув нею по підлозі. Та відвага, одначе, дорого йому коштувала, бо весь тулуб у нього схитнувся, а ніс клюнув поруччя; та мудрий охоронець порядку, наче нічого й не було, зараз же підбадьорився і поліз до кишені, нібито задля того, щоб добути табакерку. — Я всім скажу про себе, ласкавий друже та благодійнику Іване Івановичу, що я робив на своєму віку і не такі походи. Еге, без жартів кажу, робив. Приміром, як була ото кампанія 1807 року[150]… Ох, як вам розкажу, яким то маніром переліз я через тин до однієї гарненької німкені. На цім слові городничий примружив одне око і диявольськи лукаво посміхнувся.
— Де ж ви були сьогодні? — запитав Іван Іванович, бажаючи перебити городничому мову та навернути його швидше на те, задля чого той прибув до нього; дуже б йому хотілося просто запитати, про що саме має оповістити городничий; але знаючи досконало, як воно між благородними людьми ведеться і як би то було нечемно таку мову почати, Іван Іванович мусив, перемігши себе, чекати відгадки, а тим часом серце в нього колотилося з незвичайною силою.
— А дозвольте, я вам розкажу, де був я, — одказав городничий. — По-перше, скажу вам, що сьогодні прегарна погода.
150