Почувши такі слова, Іван Іванович трохи не вмер.
— Та дозвольте, — казав далі городничий. — Я прийшов сьогодні до вас в одній дуже важливій справі. — Тут обличчя городничого і вся його постава стали такими заклопотаними, як і тоді, коли брав він штурмом ґанок.
Іван Іванович ожив і тремтів, як у пропасниці, не забарившись, як то мав за звичай, спитати:
— Яка ж то вона важлива? хіба вона важлива?
— Ось подивіться, з ласки своєї: найперше насмілюся довести до відома вашого, люб’язний друже та благодійнику Іване Івановичу, що ви… щодо мене, то я, з ласки вашої, я нічого, але ж державні інтереси, державні інтереси того вимагають: ви порушили порядок благочинія!
— Що це ви кажете, Петре Федоровичу? Я нічого не розумію.
— Згляньтеся, Іване Івановичу! Як то ви нічого не розумієте? Ваша власна худобина потягла казенний папір, і ви ще кажете після цього, що нічого не розумієте!
— Яка худобина?
— Та з дозволу сказати, ваша-таки бура свиня.
— А чим же я винен? Нащо судовий сторож одчиняє двері!
— Та, Іване Івановичу, власна ваша худобина, то ви ж, виходить, і винні.
— Спасибі за ласку, що з свинею мене рівняєте.
— Оцього вже я й не говорив, Іване Івановичу! їй-богу, не говорив! розсудіть з ласки своєї самі по чистій совісті; вам, нічого й казати, відомо, що законом державним заборонено в місті, а тим більше по головних міських вулицях, прогулюватися нечистим тваринам. Згодьтеся самі, що то річ заборонена.
— Бог знає, що це ви кажете? Велике діло, що свиня вийшла на вулицю!
— Дозвольте вам сказати, дозвольте, дозвольте, Іване Івановичу, це річ аж ніяк не можлива. Що тут зробиш? Начальство хоче — ми повинні коритися. Не перечу, забігають інколи на вулицю і навіть на майдан кури та гуси, вважайте: кури та гуси; але свиней та цапів, я ще в минулому році видав наказ не пускати на публічні майдани. Той наказ тоді ж таки звелів прочитати вголос, перед усім народом.
— Ні, Петре Федоровичу, нічого я тут не бачу, бачу тільки, що ви всіляко намагаєтесь скривдити мене.
— От цього вже то ви не можете сказати, найлюб’язніший друже та благодійнику, щоб я намагався кривдити. Пригадайте самі: я не сказав вам ані слова торік, коли ви звели дах на цілий аршин вищий за встановлену міру. Навпаки, я показав, ніби зовсім того не помітив. Повірте, люб’язний друже, що й тепер би я зовсім, так би мовити… та повинність моя, одно слово, обов’язок вимагає пильнувати чистоти. Самі подумайте, коли раптом на головній вулиці…
— Ну, вже й хороші головні оті ваші вулиці! Туди кожна баба йде та викидає, що їй не потрібне.
— Дозвольте довести до вашого відома, Іване Івановичу, що самі ви кривдите мене! Щоправда, трапляється це часом, але здебільшого тільки попід тинами, повітками та коморами; але щоб на головну вулицю, на майдан та присунула поросна свиня, це таке діло…
— Що ж таке, Петре Федоровичу! Адже свиня сотворіння Боже!
— Що й казати. Це всьому світові відомо, що ви людина вчена, знаєтесь на науках та на інших усяких речах. Звичайно, я наук не вивчав ніяких, скорописного письма почав учитись, коли ввійшов у тридцятий рік свого життя. Та ж я, самі знаєте, з рядових.
— Гм! — сказав Іван Іванович.
— Так, — казав далі городничий, — 1801 року я служив у сорок другому єгерському полку, в четвертій роті поручиком. За ротного командира був у нас, коли зволите знати, капітан Єремєєв. — На цім городничий запустив свої пальці в табакерку, що її Іван Іванович так і не закривав, усе переминаючи табаку.
Іван Іванович одповів:
— Гм!
— Але мій обов’язок, — казав далі городничий, — велить чинити те, що каже начальство. Чи знаєте ви, Іване Івановичу, що той, хто вкраде в суді казенний папір, підпадає, нарівні з кожним іншим злочином, під карний суд.
— Так, знаю, що, коли хочете, і вас навчу. Там мова йде про людей, приміром, коли б ви вкрали папір; але свиня тварина, сотворіння Боже.
— Усе воно так, але закон каже: винний в крадіжці… прошу вас, прислухайтесь уважніше: винний! Тут не зазначено ні роду, ні статі, ні стану, то виходить і тварина може бути винна. Як собі хочете, а тварину перед тим, як оголосити вирок про кару, повинні приставити до поліції, яко порушника порядку.
— Ні, Петре Федоровичу! — сказав, не втрачаючи спокою, Іван Іванович. — Оцього-то й не буде.
— Як собі хочете, тільки я повинен чинити так, як начальство велить.
— Що це ви, страхаєте мене? Хочете, певне, прислати по неї безрукого солдата. Я велю дворовій бабі його коцюбою випровадити. Йому останню руку переломлять.