— Їй-богу! так дуже просив, що й сказати не можна. Що це, каже, Іван Никифорович цурається мене, як ворога. Ніколи не зайде погомоніти чи посидіти.
Іван Никифорович погладив собі підборіддя.
— Коли, каже, Іван Никифорович і тепер не прийде, то я не знатиму, що вже й думати: певне, він щось лихе проти мене мислить! Зробіть ласку, Антоне Прокоповичу, вмовте Івана Никифоровича! То як, Іване Никифоровичу? ходімте! там зібралася тепер чудова компанія!
Іван Никифорович узявся розглядати півня, що, стоячи на ґанку, репетував щосили.
— Коли б ви знали, Іване Никифоровичу, — казав далі запопадливий депутат, — якої осетрини, якої свіжої ікри прислали Петрові Федоровичу!
Почувши таке, Іван Никифорович повернув свою голову і почав уважно прислухатись.
Це підбадьорило депутата.
— Ходімо мерщій, там і Хома Григорович! Що ж бо це ви? — додав він, побачивши, що Іван Никифорович усе лежить, як і лежав. — То як? підемо, чи не підемо?
— Не хочу.
Оте «не хочу» вразило Антона Прокоповича. Він уже гадав, що шановний господар, красні слова його чуючи, зовсім уже дав себе намовити, та замість того почув рішуче: «не хочу».
— Чому ж то ви не хочете? — запитав він мало не з досадою, а це з ним траплялося надзвичайно рідко, навіть тоді, як йому кладено на голову запалений папір, з чого особливо любили робити собі забавку суддя та городничий.
Іван Никифорович понюхав табаки.
— Воля ваша, Іване Никифоровичу, я не знаю, що вам перешкоджає?
— Чого я піду? — промовив нарешті Іван Никифорович, — там буде розбійник! — Так він звичайно взивав Івана Івановича. Боже правий! А чи давно ж то…
— Їй-богу, не буде! от вам хрест святий, не буде! Щоб мене на самім цім місці громом убило! — одказав Антон Прокопович, що ладен був божитись по десять раз на годину. — Та ходімте-бо, Іване Никифоровичу!
— Та ви брешете, Антоне Прокоповичу, він там?
— Їй-богу, їй-богу, нема! Щоб я з цього місця не встав, коли він там! Та й самі зміркуйте, з якої речі мав би я брехати! Щоб мені руки й ноги поодсихали!.. Що, й тепер не вірите? Щоб я пропав отут перед вами! щоб батько мій і мати, та й сам я не побачив Царства Небесного! Ще не вірите?
Іван Никифорович, почувши такі запевнення, зовсім заспокоївся і звелів своєму камердинерові в незмірному сюртуку принести шаровари та китайковий козакин.
Я гадаю, що описувати докладно, як саме Іван Никифорович надівав шаровари, як намотали йому галстук і надягли на нього нарешті козакин, що під лівим рукавом лопнув, зовсім непотрібно. Досить сказати, що він увесь той час поводився, як то й личить, спокійно і не обізвався й словом на закидання Антона Прокоповича — проміняти що-небудь на турецький його кисет.
А тим часом громада нетерпляче чекала рішучої хвилини, коли з’явиться Іван Никифорович і сповниться нарешті загальне бажання, щоб ці достойні люди помирились між собою; багато хто був майже переконаний, що не прийде Іван Никифорович. Городничий навіть закладався з сліпооким Іваном Івановичем, що не прийде, та не зійшлися тільки через те, що сліпоокий Іван Іванович вимагав, щоб той поставив у заклад підстрелену свою ногу, а він незряче око, з чого городничий вельми образився, а компанія нишком сміялася. Ніхто ще не сідав за стіл, хоч давно вже настала друга година, час, коли в Миргороді, навіть у парадних випадках, давно вже обідають.
Скоро тільки Антон Прокопович стояв у дверях, як у ту ж мить усі його обступили. Антон Прокопович на всі запитання крикнув одно тільки рішуче слово: «Не прийде»; ледве він це вимовив, і вже мали, мов град, посипатися на його голову докори, лайка, а може, й щиглі за невдало виконане посольство, як раптом двері розчинилися і — ввійшов Іван Никифорович.
Коли б з’явився сам сатана чи мрець, то й то не так би з того зчудувалося все товариство, як зчудував його, ввійшовши несподівано, Іван Никифорович. А Антон Прокопович аж заходився зо сміху, вхопившися за боки та радіючи, що так пожартував з усієї компанії.
Так чи сяк, а тільки ніхто не міг повірити, щоб Іван Никифорович за такий короткий час зміг одягнутись так, як личить дворянинові. Івана Івановича на той час не було; він саме чогось вийшов. Опам’ятавшися з того дива, вся громада зацікавилася здоров’ям Івана Никифоровича та виявила радість, що він роздався впоперек. Іван Никифорович цілувався з кожним і казав: «Спасибі за ласку».
Тим часом пахощі від борщу пронеслися по кімнаті і залоскотали приємно в ніздрях у зголоднілих гостей. Усі посунули до їдальні. Цілий ключ дам, балакучих і мовчазних, худих і товстих, рушив уперед, і довгий стіл зарябів усіма кольорами. Не буду описувати наїдків, поданих до столу! Не згадаю й словом про мнишки в сметані, ні про утрібку[154], подану до борщу, ні про індичку з родзинками та сливами, ні про ту страву, що дуже скидалася на чоботи, намочені в квасі, ні про соус, лебедину пісню старовинного кухаря, соус, який подавався увесь охоплений полум’ям з вина, вельми тішачи і разом лякаючи дам. Не казатиму про ті страви, бо мені далеко більше до вподоби їсти їх, аніж розбалакувати про них.
154