Івану Івановичу дуже до смаку припала риба з хріном. Він якнайпильніше взявся до цієї корисної та поживної роботи. Вибираючи тонюсінькі риб’ячі кісточки, він клав їх на тарілку і якось ненавмисне глянув просто себе: Боже, що за дивина! Проти нього сидів Іван Никифорович.
Тоді ж таки саме глянув і Іван Никифорович!.. Ні!.. не можу!.. Дайте мені інше перо! Перо моє мляве, мертве, з тонким розщепом для цієї картини! Вражені та зчудовані обличчя їхні немовби скам’яніли. Кожен з них побачив лице здавна знайоме, до якого, здавалося б, мимохіть ладен підійти, як до приятеля нежданого, і подати ріжка, промовивши: «Призволяйтесь», або: «Чи не насмілюся просити ласки»; і разом з тим те саме лице було страшне, як лихе віщування! Піт котився градом з Івана Івановича та Івана Никифоровича. Усі, скільки було людей за столом, поніміли, побачивши те видовище і очей не одводячи від колишніх приятелів. Дами, що досі розважалися досить цікавою розмовою про те, як саме роблять каплунів[155], раптом замовкли. Все стихло! Це була картина, гідна пензля великого художника!
Нарешті Іван Іванович добув кишенькову хусточку і почав сякатися; а Іван Никифорович оглянувся навколо себе і спинився очима на відчинених дверях. Городничий зараз помітив той рух і наказав зачинити двері щонайщільніше. Тоді обидва приятелі взялися їсти і вже жодного разу не глянули один на одного.
Скоро кінчився обід, обидва колишні приятелі посхоплювалися з місць і почали шукати шапок, щоб утекти. Тоді городничий моргнув, і Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, одноокий, став за спиною в Івана Никифоровича, а городничий зайшов за спину Івана Івановича, і почали обидва підштовхувати їх ззаду, щоб звести докупи і не пускати до того часу, поки не поручкаються. Іван Іванович, одноокий, підштовхнув Івана Никифоровича, хоч трохи й навскоси, одначе досить ще влучно, на те місце, де стояв Іван Іванович; але городничий учинив дирекцію занадто вбік, бо ніяк не міг дати лад свавільній піхоті своїй, що цього разу не слухала жодної команди, і, як на зло, забирала надзвичайно далеко і зовсім не туди, куди треба (це сталося, може, й від того, що за столом було надто багато різних наливок), так що Іван Іванович упав на даму в червоній сукні, яка з цікавості протислася на саму середину. Такий знак не віщував нічого доброго. Одначе суддя, щоб налагодити справу, став замість городничого і, потягши носом з верхньої губи всю табаку, одіпхнув Івана Івановича в другий бік. В Миргороді це звичайний спосіб мирити. Він трохи скидається на гру у м’яча. Скоро суддя пхнув Івана Івановича, Іван Іванович, одноокий, обперся що мав сили і пхнув Івана Никифоровича, з якого піт дзюркотів, немов дощова вода з даху. Дарма, що обидва приятелі чимдуж опиналися, їх таки поспихали докупи, бо й тій, і тій стороні чимало допомагали інші гості.
Тоді всі обступили їх з усіх боків щільно і не випускали доти, доки вони не наважилися подати один одному руку.
— Бог з вами, Іване Никифоровичу та Іване Івановичу! Скажіть по совісті, за що ви посварилися? не за дурницю хіба? Чи не сором вам перед людьми й перед Богом!
— Я не знаю, — сказав Іван Никифорович, хекаючи від утоми (знати було, що він зовсім не від того, щоб помиритися), — я не знаю, що я таке заподіяв Іванові Івановичу; за що ж він порубав мені хліва та важився мені вкоротити життя?
— Не винен я в жодних злих намірах, — говорив Іван Іванович, не звертаючи очей до Івана Никифоровича. — Клянуся перед Богом і перед вами, шановне дворянство, нічого я не зробив моєму ворогові. За що ж він ганьбить мене та робить шкоду моєму чинові й станові?
— Яку ж я, Іване Івановичу, зробив вам шкоду? — сказав Іван Никифорович. Іще б одна хвилина перемовин — і давня ворожнеча от-от мала вже загаснути. Вже Іван Никифорович поліз до кишені, щоб добути ріжка й сказати: «Призволяйтеся».
— Хіба то не шкода, — одказав Іван Іванович, не підводячи очей, — коли ви, шановний пане, образили мій чин і фамілію таким словом, що його не годиться тут вимовити.
— Дозвольте вам сказати по-приятельському, Іване Івановичу! (тут Іван Никифорович доторкнувся пальцем Іванові Івановичу до ґудзика, а це вже був у нього знак найщирішої прихильності), — ви образились за чортзна-що: за те, що я вас назвав гусаком…