Іван Никифорович схаменувся, що вчинив він необачно, вимовивши те слово; але вже було пізно: слово було вимовлене.
Усе пішло к бісу!
Коли, почувши те слово без свідків, Іван Іванович стратив тяму і так розгнівався, що не дай Боже нікого таким бачити, — то що ж тепер, зміркуйте, ласкаві читачі, що тепер, коли це згубне слово вимовлене було на людях, де було багато дам, перед якими Іван Іванович любив бути особливо чемним? Вчинив би Іван Никифорович трохи по-іншому, сказав би птиця, а не гусак, ще можна було б якось дійти згоди.
А так — всьому кінець!
Він поглянув на Івана Никифоровича — і як поглянув! Коли б тому поглядові ще влада виконавча, то він би стер на порох Івана Никифоровича. Гості зрозуміли той погляд і мерщій самі розвели їх. І цей чоловік, зразок гідності, що не минав жодної старчихи, не розпитавши її, вибіг, лютуючи страшенно. До таких-то страшних бур призводять пристрасті!
Цілий місяць нічого не було чути про Івана Івановича. Він заперся у себе в хаті. Заповітну скриню було відчинено і видобуто звідти — що б ви думали? карбованці! старі, дідівські карбованці! І оці карбованці перейшли в брудні руки мерзенних каламарів. Справу було передано до палати. І коли прийшла до Івана Івановича радісна звістка, що взавтра буде її вирішено, тоді тільки виглянув на світ Божий і наважився вийти з дому. Гай-гай! з того часу палата сповіщала день у день, що справа скінчиться взавтра, і так цілих десять років!
Років тому з п’ять проїздив я через місто Миргород. Лихий вибрав я для того час. Тоді стояла осінь, зі своєю журно-сирою погодою, з гряззю й туманом. Якась ненатуральна зелень — наслідок нудних безнастанних дощів, вкривала рідкою сіткою поля й ниви, яким вона так личила, як пустощі старому дідові, троянди старій бабусі. Наді мною велику силу мала тоді погода: я нудився, коли вона нудилася. Проте, під’їжджаючи до Миргорода, я почув, що серце в мене б’ється сильно. Боже, скільки спогадів! я дванадцять літ не бачив Миргорода. Тут жили тоді у сердечнім приятельстві два єдині в світі мужі, два єдині други. А скільки перемерло знаменитих людей! Суддя Дем’ян Дем’янович уже тоді був покійник; Іван Іванович, одноокий, теж помер. Я в’їхав на головну вулицю: скрізь стояли тички з нав’язаними зверху віхтями соломи: ішло тоді якесь нове планування. Кілька хат було розвалено. Залишки з тинів та парканів стриміли сумовито.
Було це в свято; я наказав свою криту рогожею кибитку спинити перед церквою і ввійшов так тихо, що ніхто не обернувся. Правда, й нікому було. Церква була порожня. Людей майже нікого. Видно, і найбогомольніші побоялися болота. Свічки серед похмурого, краще сказати, хворого дня були якісь по-чудному неприємні; темні притвори стояли зажурившись; довгасті вікна з круглими шибками вмивалися дощовими сльозами. Я одійшов у притвор і звернувся до одного поважного дідка з посивілим волоссям:
— Скажіть, будьте ласкаві, чи живий Іван Никифорович?
Тут саме лампадка спалахнула ясніше перед образом, і світло ударило просто в обличчя моєму сусідові. Як же я здивувався, коли, придивившись, побачив знайомі риси! То був сам Іван Никифорович! Та як же він змінився!
— Чи здорові ви, Іване Никифоровичу? Та й постаріли ви!
— Еге, постарів. Я сьогодні з Полтави, — одказав Іван Никифорович.
— Та що це ви! їздили до Полтави в таку негоду?
— Що ж робити! позиваюся…
Почувши це, я мимоволі зітхнув. Іван Никифорович помітив те зітхання й сказав:
— Не турбуйтеся, я маю певну звістку, що справу буде вирішено на тім тижні і на мою користь.
Я знизав плечима і пішов довідатись що-небудь про Івана Івановича.
— Іван Іванович тут! — сказав мені хтось, — він на криласі.
Я побачив тоді худу постать. Та чи це ж Іван Іванович? Обличчя його було вкрите зморшками, волосся зовсім біле; але бекеша була все та сама. Ледве встигли привітатись, як Іван Іванович, повернувшись до мене з веселою усмішкою, що завжди так пасувала до його схожого на лійку обличчя, сказав:
— Чи повідомити вас про приємну новину?
— Про яку новину? — запитав я.
— Взавтра доконче кінець моїй справі. Палата сказала напевне.
Я зітхнув ще тяжче і мерщій попрощався, бо їхав у вельми важливій справі, і сів у кибитку. Худі коні, відомі в Миргороді під назвою кур’єрських, потяглися, і неприємно було слухати, як шльопають копита їхні, поринаючи в сіру багнюку. Дощ лив, як з відра, на жида, що сидів на передку, напнувшись рогожею. Вогкість пройняла мене наскрізь. Сумна рогатка з будкою, де інвалід латав сірий свій обладунок, помалу пропливла повз мене. І знову те саме поле, де пооране, чорне, де зелене, мокрі галки та ворони, одноманітний дощ, заплакане, без просвітку, небо. Нудно на цім світі, панове!