Лука Лукич. Так, він запальний, я йому це кілька разів уже нагадував… Каже: «Як хочете, а для науки я життя не пошкодую».
Городничий. Атож. Такий уже незрозумілий закон долі: розумна людина або п’яниця, або пику таку скривить, що хоч святих винось.
Лука Лукич. Не доведи Господи служити по вченій частині, всього боїшся. Кожний втручається, кожному хочеться показати, що він теж розумна людина.
Городничий. Це б ще нічого. Інкогніто прокляте! Раптом загляне: «А, ви тут, голубчики! А хто, — скаже, — тут суддя?» «Ляпкін-Тяпкін». «А дайте-но сюди Ляпкіна-Тяпкіна! а хто попечитель богоугодних закладів?» «Земляніка». «А дайте-но сюди Земляніку!» От що погано.
Ява II
Ті ж і поштмейстер.
Поштмейстер. Поясніть, панове, що, який чиновник їде?
Городничий. А ви хіба не чули?
Поштмейстер. Чув од Петра Івановича Бобчинського. Він тільки-но був у мене в поштовій конторі.
Городничий. Ну, що? як ви думаєте про це? Поштмейстер. А що думаю? війна з турками буде. Амос Федорович. Слово в слово! я сам.те думав. Городничий. Так, обидва пальцем у небо ткнули!
Поштмейстер. Їй-право, війна з турками. Це все француз капостить!
Городничий. Яка війна з турками! просто нам лихо буде, а не туркам. Це вже відомо: в мене лист.
Поштмейстер. А коли так, то не буде війни з турками. Городничий. Ну, що ж, як ви, Іване Кузьмичу?
Поштмейстер. Та що я? Як ви, Антоне Антоновичу?
Городничий. Та що я? страху-то нема, а так трішечки… Купецтво та міщанство мене бентежить. Кажуть, що залив я їм сала, а я от, їй-богу, коли й узяв з кого, то, вірите, без ніякої ненависті. Я навіть гадаю (бере його під руку й одводить набік), я навіть гадаю, чи не було на мене якогось доносу. Навіщо ж справді до нас ревізор? Послухайте, Іване Кузьмичу, чи не можна вам, для спільної нашої користі, кожний лист, що надходить до вашої поштової контори, вхідний чи вихідний, знаєте, так ото трішечки розпечатати й прочитати: чи немає там якогось донесення чи просто писанини. Коли нема, то можна знову запечатати; а втім, можна навіть і так віддати листа, розпечатаного.
Поштмейстер. Знаю, знаю… Цього не вчіть, це я роблю не те, щоб із обережності, а більше з цікавості: до смерті люблю дізнатися, що є нового на світі. Я вам скажу, що це прецікаве читання! іншого листа з насолодою прочитаєш: так описуються різні пасажі… а повчальність яка… Краще, ніж у «Московських ведомостях»!
Городничий. Ну, що ж, скажіть: нічого не начитували про якогось чиновника з Петербурга?
Поштмейстер. Ні, про петербурзького нічого нема, а про костромських та саратовських багато говориться. Шкода, одначе, що ви не читаєте листів. Є прекрасні місця. От нещодавно один поручик пише до приятеля і описав бал якнайграйливіше… дуже, дуже хороше: «Життя моє, милий друже, тече, — говорить, — в емпіреях[7]: панночок багато, музика грає, штандарт[8] скаче…» з великим, з великим почуттям описав. Я навмисне залишив його в себе. Хочете, прочитаю?
Городничий. Ну, тепер не до того. То зробіть ласку, Іване Кузьмичу: коли, бува, трапиться скарга або донесення, то без ніяких міркувань затримуйте.
Поштмейстер. З великою охотою.
Амос Федорович. Дивіться, попаде вам колись за це.
Поштмейстер. Ой, батеньку!
Городничий. Нічого, нічого. Інша річ, якби ви із цього публічне що-небудь зробили, а це ж діло сімейне.
Амос Федорович. Так, лихе діло закрутилося! А я, сказати правду, ішов оце до вас, Антоне Антоновичу, з тим, щоб почастувати вас собачкою. Рідна сестра тому псові, що ви його знаєте. Ви ж чули, що Чептович із Варховинським позиваються, і тепер мені розкіш: полюю зайців на землях і в того і в того.
Городничий. Батеньку, не милі мені тепер ваші зайці. У мене інкогніто прокляте сидить у голові. Так і чекаєш, що от відчиняться двері і — шасть…
Ява III
Ті ж, Добчинський і Бобчинський, обидва входять, засапавшись.
Бобчинський. Надзвичайна пригода!
Добчинський. Несподівана звістка!
8