Семен Семенч. Та де ж бич? Який бич?
Михайло Михайлч. А сміх хіба не бич? Чи, гадаєте, даремно нам дано сміх, коли його боїться й найгірший негідник, котрого нічим не візьмеш? боїться навіть і той, хто нічого не боїться. Виходить, його дано на добре діло. Скажіть: хіба нам дано сміх для того лиш, щоб так, по-пустому, сміятися? Якщо його дано нам на те, щоб разити ним все, що ганьбить високу красу людини, чому ж передусім не вразимо ми те, що порочить красу власної душі кожного з нас? Чому ми не звернемо його всередину самих себе — з держави не виганяємо ним власних наших хабарників? Чому самий натяк на те, що ви з себе смієтесь, може розгнівити? Хоч би як там було, але всяка пристрасть, всякий низький нахил наш все-таки хоче зіграти скільки-небудь благородну роль, прибрати благородну зовнішність і тільки під цією личиною пробирається до нас у душу, тому що благородна наша природа і не допустить її до себе в безсоромній наготі. Але, повірте, коли виставиш перед самим собою її на сміх, і, не пощадивши нічого, вразиш так, що з сорому увесь згориш, не знаючи, куди сховати обличчя своє, — тоді ця пристрасть не посміє залишитися в душі нашій і втече так, що й сліду її не знайдеш.
Семен Семенч. Признаюсь, що ваші слова змусили мене задуматися. Ви гадаєте, можливе це звернення сміху на самого себе, проти власної особи?
Петро Петрович. Я гадаю тільки, що це можливо для людини, яка відчула благородство природи людини й огиду до своїх хиб.
Михайло Михайлч. Я гадаю тільки, що коли він, крім [того], і руський душею, тоді йому можливіше. Згодьтеся: сміх у нас є у всіх; властивість якогось нещадного сарказму поширилася у нас навіть серед простолюду. Є також у нас і відвага відірватися від самого себе і не пощадити навіть самого себе. Виходить, у нас самих тільки може бути можливе звернення сміху на його законний шлях. Спростуйте мої слова, доведіть мені, що я кажу неправду, знищіть, зруйнуйте переконання моє і разом з тим зруйнуйте вже й мене, бідолашного скомороха, котрий живе цим переконанням, якого зазнав на власному своєму тілі. Семене Семеновичу, хіба у мене не така сама руська кров, як і у вас? Хіба я можу відчути в мої найвищі хвилини щось інше, як не те саме, що здатні відчути і ви в такі? Хіба я не стою зараз перед вами в мою найвищу хвилину? Службу мою закінчено; я лишаю театр, у якому служив двадцять років. Ви самі мене увінчали вінками, самі мене зворушили. Ви самі мене майже змусили сказати те, що я зараз сказав. Дивіться ж: я плачу. Комічний актор, я раніше смішив вас — тепер я плачу. Дайте ж мені відчути, що й моє поприще таке саме чесне, як і кожного з вас; що я також служив землі своїй, що не пустий я був скоморох, а чесний чиновник великої Божої держави і збудив у вас не той пустий сміх, яким пересміює людина людину, але сміх, що народився з любові до людини. Миколо Миколайовичу! Федоре Федорчу! Семене Семеновичу і ви всі, товариші, з якими поділяв я час праці, час напутливих розмов, від яких я багато дечого навчився і з якими розлучаюсь тепер! Друзі! публіка любила талант мій, але ви любили мене самого. Заберіть, заберіть після мене цей сміх, — заберіть у тих, котрі перетворили його на блюзнірство над усім, не розбираючи ні хорошого, ні поганого! Кажу вам: вірте цим словам… Він добрий, він чесний, цей сміх, його дано саме для того, щоб уміти посміятися з себе, а не з інших. І в кому вже нема духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися!.. Інакше сміх стане наклепом, і, як за злочин, дасть він за нього одвіт!..
Коментарі
Драматургія М. Гоголя
Інтерес до театру в М. Гоголя прокинувся досить рано. Цьому захопленню сприяло раннє знайомство з вертепом — фольклорним театром із багатовіковими християнськими традиціями. Вертепні вистави Гоголь міг бачити на Різдвяні свята на Полтавщині й Чернігівщині. Стимулювала його ранній інтерес до театру і творчість батька — Василя Опанасовича, який був автором комедій з українського життя і побуту, виступав як актор і музикант. Вистави ці відбувались у маєтку поміщика і мецената Д.П. Трощинського у Кибинцях.
Під час навчання у Гімназії вищих наук кн. Безбородька Гоголь жваво цікавився театром, грав у спектаклях ліцеїстів, особливо вдалими були його жіночі ролі. Гоголю передрікали акторську славу. Репертуар гімназичного театру включав п’єси російських, німецьких та французьких авторів XVII—XIX ст., зокрема Мольєра, Коцебу, В. Озерова, Д. Фонвізіна, М. Загоскіна. Резонанс театральних вистав був таким потужним, що неодноразово викликав негативну реакцію викладачів гімназії (М. Білевича, П. Нікольського), доки театр не був закритий навесні 1827 р., про що Гоголь написав у листі до матері (X, 93).