Заслуговує на увагу і загальна особливість майже всієї прози Гоголя: надзвичайно велика кількість у ній монологів і діалогів. Вже у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» герої говорять так жваво, виразно й експресивно, що читач легко й без описів уявляє собі їх міміку і жести.
Відомі інсценізації його творів пов’язані з видатними українськими письменниками, режисерами, акторами. Особливо захоплювався ними М. Старицький. Першою його переробкою для сцени була «Різдвяна ніч» («Ніч проти Різдва»), завершив він її у 1872 р. Протягом 80-х років він інсценізував «Утоплену» («Майська ніч»), «Сорочинський ярмарок» та переклав українською мовою комедію «Ревізор».
Однак перший переклад «Ревізора» належить М. Кропивницькому (1875). Він же інсценізував повість «Вій». Його власна комедія «За сиротою і Бог з калитою» створена під впливом Гоголя і багато в чому перегукується із «Одруженням». М. Кропивницький грав в «Одруженні» ролі Яїчниці й Анучкіна. Це відбулось 1908 р. у першому стаціонарному театрі М. Садовського (п’єсу переклав українською мову актор цього театру Левицький). Тоді ж у перекладі самого М. Садовського в театрі зіграли й «Ревізора». Садовський блискуче виконав роль Городничого.
Майстерно виписані Гоголем діалоги та монологи позірно легко піддавались переробці у лібрето. На основі його творів або за їх мотивами були створені опери за авторства П. Чайковського «Коваль Вакула» (1876; інша редакція — «Черевички», 1887), М. Мусоргського «Одруження» (1868), дороблена І. Іполітовим-Івановим (1991) та «Сорочинський ярмарок» (1874), М. Римського-Корсакова «Майська ніч» (1880) та «Ніч проти Різдва» (1895), а також українського композитора М. Лисенка «Ніч проти Різдва» (1874), «Утоплениця (Майська ніч)» (1885), «Тарас Бульба» (1890), лібрето останньої опери М. Лисенко написав у співавторстві з М. Старицьким.
Ревізор
Уперше комедія була надрукована у виданні: Ревизор. Комедия в пяти действиях, соч. Н. Гоголя. — СПб., 1836. Друге, виправлене видання вийшло у 1841 р.; тут були також надруковані «Уривок з листа, писаного автором незабаром після першої вистави “Ревізора” до одного літератора» і «Дві сцени, вилучені й при першому виданні як такі, що уповільнювали хід п’єси». В останній редакції «Ревізор» з’явився у т. 4 творів М.В. Гоголя 1842 р., кілька незначних стилістичних виправлень зроблено автором у 1851 р., у другому виданні зібрання творів. Переклад тексту Остапа Вишні, друкується за виданням: Ревізор / Пер. Остапа Вишні // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 2. — С. 231‒316.
На початку грудня 1835 р. комедія «Ревізор» вже була написана, але робота над нею продовжувалася фактично до кінця життя. М.В. Гоголь не раз говорив, що ідея «Ревізора» належить О.С. Пушкіну; так в «Авторській сповіді» (1847) він повідомляє про те, що Пушкін «подарував» ідею «Мертвих душ» і додає: «Думка “Ревізора” належить також йому» (Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 9 т. — М., 1994. — Т. 6. — С. 211). О. Бодянський записав у щоденнику розповідь Гоголя, що прозвучала в будинку Аксакових 31 жовтня 1851 р. Гоголь, «між іншим, відмітив, що першу ідею до “Ревізора” його подав йому Пушкін у розповіді про Павла Петровича Свіньїна, як він у Бессарабії видавав себе за якогось важливого чиновника, і, лише коли зайшов вже далеко у своєму намірі і став було брати прохання від колодників, був зупинений» (Гоголь в воспоминаниях современников. — М., 1952. — С. 431). Як показав Ю.М. Лотман в статті «Про Хлестакова» на прикладах доль авантюристів і брехунів, що «прославилися» в миколаївську епоху, — Д.І. Завалішина, Романа Медокса, а також Іполита Завалішина — «хлестаковщина» стала типовим явищем миколаївської епохи, де «таємний нагляд» деспотичної влади виявлявся єдиним джерелом інформації, а «удаваний характер державно-бюрократичної діяльності легко дозволяв замінити реальну діяльність брехнею» (Лотман Ю.М. О Хлестакове // О русской литературе. — М., 1997. — С. 687). В.А. Кошелев підвів підсумок у шуканні найближчих ситуацій, прототипів, прообразів і ситуацій комедії: «Різні дослідники і мемуаристи в різний час відзначили не менше десятка “життєвих анекдотів” про уявного ревізора, персонажами яких були реальні особи: П.П. Свіньїн, мандруючий по Бессарабії, устюженський городничий І.А. Макшєєв і петербурзький літератор П.Г. Волков, сам Пушкін, що зупинився в Нижньому Новгороді, і так далі — всі ці життєві анекдоти Гоголь знав і без Пушкіна. Крім того, Гоголь знав щонайменше дві літературні обробки подібного сюжету: комедію Г.Ф. Квітки-Основ’яненка “Приїжджий із столиці, або Сум’яття в повітовому місті” (1827) і повість О.Ф. Вельтмана “Провінційні актори” (1834)» (Кошелев В.А. Пушкинская «мысль “Ревизора”» // Литература. — 2005. — № 14), до цього списку можна додати ще сцени для театру М. Полевого «Ревізори, або Славні бубни за горами» (1832).