Зв’язок гоголівського «Ревізора» і комедії Г.Ф. Квітки-Основ’яненка «Приїжджий із столиці, або Сум’яття в повітовому місті» (п’єса написана в 1827 р., але опублікована 1840 р.) заслуговує особливої уваги (див.: Волков Н.К. Из истории русской комедии (Зависимость «Ревизора» от комедии Квитки «Приезжий из столицы»). — СПб., 1899; Лященко А. «Ревизор» Гоголя й комедия Квитки «Приезжий из столицы» // Сборник в память Л.Н. Майкова. — СПб., 1902; Айзеншток И. К вопросу о литературных влияниях (Г.Ф. Квитка й Н.В. Гоголь) // Известия II Отделения Академии наук. — 1919. — Кн. 1). Г.П. Данилевський писав з цього приводу: «Хоча покійний С.Т. Аксаков, на моє запитання, писав мені, що “Ревізор” не міг бути створений під впливом комедії Квітки, оскільки Гоголь писав його, не знаючи про існування “Приїжджого…”, але не можна не прийти до думки, що зовнішній план, рамки “Ревізора” міг дати і сам С.Т. Аксаков, який як цензор прочитав п’єсу Квітки ще в 1828 році, і у розмові зі своїм другом Гоголем міг розповісти про неї. Це не зменшує крупних достоїнств “Ревізора”» (Данилевский Г.П. Украинская старина. Григорий Фёдорович Квитка-Основьяненко // Данилевский Г.П. Собр. соч.: В 10 т. — М., 1995. — С. 178‒179). «Ревізор» не тільки повторює деякі момента сюжету блискуче-веселої комедії Квітки: лист до городничого з попередженням про приїзд ревізора; городничий з можновладцями швидкоруч намагаються навести лад у місті (наприклад, на час приїзду ревізора наказують замазати всі печі, щоб не було пожежі); зустріч удаваного ревізора Пустолобова з представниками влади, вимагання грошей; пошук Пустолобовим багатої нареченої («Вечер проходит, а я не женат, что же скажет ожидающая Европа?»); сцена брехні, що досягає гомеричних розмірів: «Когда-нибудь вам открою, как я этой дерзостию <…> й пусть так называют шалостию, но обдуманною, патриотическою, свергнул в пяти государствах первейших министров, взошёл на степень, принял всё в руки» (Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібр. тв.: У 7 т. — К., 1978. — Т. 1. — С. 58); миттєвий від’їзд і викриття; але і знаходиться в діалозі з ними. Так, Пустолобов Квітки — злочинець, Хлестаков Гоголя — спочатку нічого не підозрюючий простак; Квітка-Основ’яненко, як в комедії характерів, дає ряд героїв з промовистими іменами: Любімова, Мілов, Отчотін; у Гоголя — головний позитивний герой — сміх; у «Приїжджому…» зло засуджується ідеальними героями, у «Ревізорі» самі винні стають своїми суддями: «Чого смієтесь? з себе смієтесь!..» «Ревізор» демонструє новаторство Гоголя, який вийшов за рамки комедії характерів і виявив перед глядачем загадку самого життя, провидіння, фатуму. Сюжет, що несподівано повертається до початку (добре знайоме у філософії і логіці «порочне коло» — типова композиційна формула фольклору, але це зовсім не характерно для класичного театру, який потребує насамперед розвитку дії) замість очікуваного щасливого фіналу, герої, які не вписуються у театральну традицію «злодіїв» та «зразків», любовна інтрига, котра не є пружиною дії і ніяк не допомагає викриттю зла — все це було своєрідним, суто гоголевим, не мало прецедентів у минулому.
Гоголь залишився осторонь і від модного у 30-ті роки XIX ст. напряму «фізіологістів», що «копіюють» дійсність: «Гоголь не “відображує” дійсність, а активно її творить», — пише Ю.М. Лотман у статті «Про “реалізм” Гоголя» (Лотман Ю.М. О «реализме» Гоголя // О русской литературе. — М., 1997. — С. 707). Ще одну важливу особливість гоголівської сатири відзначає Ю. Манн: «У певному значенні персонаж гоголівської комедії — це “всяка” людина і всі люди разом. <…> За Гоголем, спрямованість комічного — доцентрова; фраза <…> з бесіди із Аксаковим: “…Ми же всі над собою валятимемося із сміху” — має принциповий сенс» (Манн Ю.В. Диалектика художественного образа. — М., 1987. — С. 282). Гоголь поєднує гіперболізований, навмисно неправдоподібний план сатирично трансформованої реальності (таким чином виявляється, що жало сатири не спрямоване на конкретну людину) з деякими комічними, саме комічними, а не сатиричними фактами дійсності, створюючи ефект присутності «тут і зараз». Ю.М. Лотман в статті «Городничий про освіту» (Лотман Ю.М. Городничий о просвещении… // О русской литературе. — М., 1997. — С. 689—693), показує, що за масками деяких гротескових персонажів (учителя історії, що в пориві натхнення ламає стільці, або вчителя, що строїть міни, — нагадаємо, це кривляння сприймається керівництвом за вільнодумство) приховані прототипи реальних людей, дивакуватих, проте закоханих у свою справу. Ці натхненні особистості, були дійсно позитивними персонажами, прихованими за гротесковими масками. Зацьковані, вони не зрадили собі і своєму покликанню і також виявлялися під ударом, причому подвійним: ревізорів як внутрішніх, так і зовнішніх; ревізори боялися як вогню суті, істини і вимагали лише офіційної благопристойної законоузгодженої форми: «щоб все це було якомога більш задовільно», — говорить Городничий доглядачеві училищ у першій чорновій редакції «Ревізора». На думку Гоголя, у цих героїв сам Бог виступає захисником, їм нічого боятися, вони чисті перед своєю совістю. Сміх Гоголя має «просвітницьку» спрямованість, але він позбавлений гордого права осуду конкретної людини, тому персонажі не так реалістичні, як гротескові, емблематичні. Ця традиція Гоголя буде продовжена в творчості М. Салтикова-Щедріна, А. Белого, А. Платонова, К. Вагінова.