Простір Рима в прозі Гоголя — вияв передусім міфічної свідомості, майже архетипічний обшир — це мальовничий (картинний) пейзаж яскравих фарб із високим чистим небом і сліпучим світлом. Натомість смисловий та композиційний центр римського пейзажу — завжди людина: відносно до постаті й образу героя гармонуються описи Вічного міста й італійської природи. Князь чи молода альбанка не є протиставленими природі/місту, вони усвідомлюють і демонструють себе як частину злагодженого цілого. Природа Рима протиставляється цивілізації Парижа (а разом із тим і Петербурга), далебі, герой існує тут як елемент, що не вирізняється із неї — природи — своєю свідомістю. І йдеться про явище більш широке, ніж формальний паралелізм психологічного стану героя і опису (міського) пейзажу. Зважмо на один момент урбаністики Рима, що на ньому акцентує Гоголь. Письменник змальовує простір римської вулиці: тут і сусідки, що вічно стирчать у вікнах, перемовляючись одна з одною чи з чоловіками, які у свою чергу тиняються без діла попід вікнами, тут граються діти і випасаються тварини. Римській вулиці в повісті Гоголя притаманна своєрідна просторова герметичність, закритість (це пояснюється і формальною архітектурою старого, нетуристичного Рима, на вулицях котрого майже відсутні сходи чи тротуари). Князь-перехожий, з одного боку, є стороннім спостерігачем дійства римської вулиці, з іншого — він невід’ємна частка замкненого живого (буквально) міського простору. Отже, йдеться про ідилію як настрій і мотив твору. А як прислухатися до оповідача «Рима», місто, що дало назву повісті, є чи не єдиним містом, де ідилія (тобто примирення із собою і світом) можлива. Далебі, ідеалістичне ставлення до Рима в творі, який завершує «міську тематику» Гоголя — автора малої прози, є частиною важливого авторського усвідомлення. Тут, в «Римі», на думку П. Михеда, дає про себе знати «апостольський проект» Гоголя: автор уперше співвідносить себе зі св. Петром і через «новий окуляр сприйняття світу», що його «надав Гоголю Рим» як сакральний (тобто гармонійний) простір, осягає свою месіанську культурну функцію — «це місто стало джерелом і натхненником Гоголівського апостольства»
(Михед П. «Римская эпоха Гоголя…» // Гоголь и Пушкин. Четвертые гоголевские чтения. — М., 2005. — С. 241). Працюючи над «Римом», Гоголь виходить за межі реального петербурзького простору. І саме тут в його свідомості формується протиставлення сталого, традиційного Рима і Парижа, що стрімко цивілізується. Разом із тим актуалізується вельми прозора аналогія між Петербургом і Парижем та Італією і Україною. Щодо останнього: в листі з Рима до О. Данилевського Гоголь пише: «Що сказати тобі взагалі про Італію? Мені здається, наче я заїхав до предківських малоросійських поміщиків». Усвідомлено чи ні, але, творячи міський текст, Гоголь повсякчас мислить опозиціями, протиставляючи «своє» і «чуже». «Оповідаюча особистість» (С. Бочаров) Гоголя прибирає маску «нерозуміючого малоросіянина, простака, що опиняється у вишуканому товаристві, прихильного до патетики профана, який з цікавістю споглядає Петрополь і на кожному кроці відкриває на його вулицях химери і диковинки» (Турбин В. Пушкин. Гоголь. Лермонтов: Об изучении литературных жанров. — М., 1978. — С. 81). Петербурзька тема позбавлена в повістях Гоголя «традиційного для високого мистецтва прямого зв’язку з темою Петра і взагалі виноситься за межі високої “громадянської” історії» (Маркович В. Петербургские повести Н.В. Гоголя. — С. 127).