Оповідну манеру гоголівських петербурзьких повістей дослідив Борис Ейхенбаум у класичній статті початку минулого століття «Як зроблена “Шинель” Гоголя». Відокремивши гуманістичну лінію оповіді від комічної, Ейхенбаум стверджував однозначне домінування в повісті комічного сюжету, а співчуття Гоголя «маленькій людині» атрибував як привнесений реальною критикою мотив. Натомість гуманістична лінія втілюється цілковито в одному лише персонажеві — молодому чиновнику, який, спостерігаючи знущання колег над пристаркуватим Башмачкіним, усвідомив ступінь нелюдськості в людині. Важливим є наразі виокремлення російським формалістом двох художніх світів «Шинелі»: світу сюжетного і світу оповідача, що є не менш (а то й більш) значущим композиційно та ідеологічно за сюжетні структури. Гоголівська оповідь, за Ейхенбаумом, є неперервним плетивом каламбурів, замовчувань і концентрацій на деталях, які не дають нових відомостей про персонажі чи події, а між тим викривляють реальні пропорції зображуваного. Гротескною установкою пояснюється і фантастичний фінал «Шинелі», інтерпретація котрого є проблемою для читача (у тому числі й професійного читача) петербурзьких повістей. За Ейхенбаумом, фантастична розв’язка повісті відповідає нереалістичному типу оповіді. Гоголівський гротеск петербурзьких повістей постає відповідником духовного світу героїв, в якому реальні пропорції порушені, так би мовити, за замовчанням.
Проблеми рецепції гоголівської оповіді полягають в тому, що виявити єдину смислову перспективу неможливо. Ми навіть не можемо почути за раз всю історію, адже сам тип деталізованої гротескної оповіді поступово цю історію руйнує. Скажімо, як звернемо увагу на один із фрагментів «Шинелі», в якому наратор дивується недоладному прізвищу героя, адже всі Башмачкіни носили чоботи — «і батько, і дід, і навіть шурин», то дізнаємося: Акакій Акакійович — удівець (оскільки шурин — це брат дружини, а жінка Башмачкіна на сторінках повісті так і не з’являється). Чи дає нам цей факт щось для усвідомлення особистості героя? Чи надасть він нових ракурсів «бідній історії»? Оповідь, що крок за кроком «руйнує» цілісність історії; натяк, а не пояснення — це загальний прийом для петербурзьких повістей Гоголя. Так, Д. Фангер зауважує цю особливість письменницького стилю автора, який уникає «ясності викладу, аби залишити дражливі питання у формі загадки» (Фангер Д. В чём же, наконец, существо «Шинели» и в чём её особенность // Н.В. Гоголь: Материалы и исследования. — М., 1995. — С. 59). Про це говорить й інший дослідник повістей, стверджуючи: «Будь-яка визначеність тут просто відсутня, позаяк у мовленні оповідача вона терміново набуває ознак проблематичності» (Кривонос В. Трудные места «Шинели» Гоголя // Нові гоголезнавчі студії. — Симферополь; Киев, 2005. — Вып. 2 (13). — С. 105‒106).
Для прикладу, багатовекторні проблемні прочитання «Шинелі» в цілому зумовлені особливостями комунікативної форми твору, в якій вочевидь простежується парадоксальна етична і естетична авторська позиція. Згадаймо релігійно-християнські прочитання «Шинелі» (аналіз інших підходів див.: Грекова Е.В. Социально-бытовые и христианские начала в повести Н.В. Гоголя «Шинель»: (К вопросу о трехверсионном считывании текста) // Русская литература XIX века и христианство. — М., 1997. — С. 233‒239). З погляду П. Бухаркіна, «одним з основних джерел» «Шинелі» є вірші з Євангелія від Матвія про збирання скарбів на землі й небі (6: 24‒34) (Бухаркин П.Е. Риторика и смысл: Очерки. — СПб., 2001. — С. 115). Підстави для релігійного потрактування «Шинелі» надає насамперед агіографічний підтекст і пов’язані з ним оповідні структури повісті. Ще Г. Макогоненко, пояснюючи вибір імені для героя «Шинелі», згадав житіє святого Акакія Синайського, в якому добачив можливу аналогію до страдницького життя та чудесного воскресіння гоголівського чиновника. Акакій був учнем злого і несправедливого ченця, але йому стало сили перетерпіти безчестя та катування й отримати зрештою божественне позбавлення від мук. Коли чернець, який завдав Акакію стільки страждань, спитав на могилі святого: «Чи помер ти?», то почув у відповідь: «Не помер, отче, адже тому, хто взяв на себе послух, померти неможливо». Страждання Башмачкіна через нову шинель дублюють і певним чином травестують митарства страстотерпця святого Акакія, що жив у Вірменії 520 р. Святий Акакій добровільно віддав себе на катування: він замерз на кризі Севастийського озера. Аскеза гоголівського Башмачкіна, очевидно, пародіює аскезу святого Акакія, роблячи проблемним атрибуцію авторського ставлення до героя як співчуття «маленькій людині». «Шинель» постає наразі не маніфестом на захист людини (такою була позиція реальної критики), а розповіддю про «згасання, спустошення людини як під впливом низьких пристрастей, так і під впливом високих <…> Якщо людина всією душею заплуталась в цих дрібницях, їй немає порятунку» (Чижевский Д.И. О «Шинели» Гоголя // Дружба народов. — 1997. — № 1. — С. 217). Акакій Акакійович у такий спосіб входить у ряд інших героїв петербурзьких повістей, які втрачають особистість і божественний дар у пошуках мирської слави: Поприщіна, Чарткова, Піскарьова — кожен з них робить зі своєї слабкості ідола (амбіції Поприщіна, корисливість Чарткова, кохання Піскарьова). Маємо знов і знов повторюваний Гоголем мотив гротескного перетворення жалюгідної «маленької людини» на надлюдину (чи то на привид, чи то на іспанського короля), яка прагне відплатити за своє приниження. Акакій Башмачкін натомість не має «великої страсті», він втрачає свою особистість через дрібницю — шинель. Башмачкін з людини остаточно перетворений на автомат, навіть його діяльність — переписування — фігурує як опозиція до іншої, більш творчої, осмисленої діяльності, до якої гоголівський герой виявляється нездатним (пригадаймо пропозицію «доброї людини» з керівництва, що підказала урізноманітнити роботу Башмачкіна). Наразі притча про праведника Акакія, перенесена на ґрунт гоголівського Петербурга, не знімає теми соціального страждання, а, завдяки елементам сентименталізму, комізму і не в останню чергу фантастичності (тобто завдяки тому комплексу, що і творить унікальну оповідну манеру Гоголя), надає християнським мотивам повісті інтерпретаційної багатозначності.