Гоголь використовує реально-побутовий матеріал як «основу» фантастичного світобачення, але не обмежується при цьому лише пародіюванням «літературної фантастики», якій віддав данину в українських повістях. Задана нелогічність фантастичного елементу петербурзьких повістей корелює з неадекватністю існування в бюрократичній ієрархії з її незмінними правилами і законами. Як-от, наприклад, побіжно згадані історії про танцюючі стільці чи чудеса месмеризму в «Носі» перетворюють надприродні випадки в реалії петербурзького буття, і фантастичними, неправдоподібними постають факти звичного побуту, алогізм яких спершу неначе й непомітний. У повістях Гоголя «фантастичне, — пише О. Ділакторська, — народжується не лише на межі реального й абсурдного, логічного й алогічного, але й у зіткненні нерухомого, відсталого, звичного із вимогами руху, змін, оновлення» (Дилакторская О.Г. Фантастическое в повести Н.В. Гоголя «Нос» // Русская литература. — 1984. — № 1. — С. 157). Відмова від ірреальних образів — принципова позиція автора петербурзьких повістей (так, у згаданому вже чудесному «Носі» можна навести десяток причин, через що Ковальов втратив частину обличчя, і не одна з них не буде вичерпною чи правдивою), одначе свідомість його героїв конструйована таким чином, що охоче сприймає фантастичну нелогічність, «високу» і «низьку» бісовщину. Далебі, мотивування і раціональність дій полягають у позбавленні їх мотиву й алогізмі. (Натомість гоголівська фантастика петербурзьких повістей випередила розвиток фантастичних форм в літературі нового часу, і у такому сенсі із гоголівської «Шинелі» вийшли і Ф. Кафка, і Ж. Жіроду, і М. Булгаков, і Ф. Дюрренматт та ін.)
Звівши до купи трьох персонажів Гоголя — Хлестакова, Поприщіна і Башмачкіна, — Д. Мережковський наочно продемонстрував ту точку неповернення, за якою фантасмагоричний світ гоголівських петербурзьких чиновників стає антологічною категорією, знаком діючої в художньому світі Гоголя сили фатальної бінарної непохитності: «В цих трьох випадках особистість мститься за своє реальне заперечування: відмовляючись від реального, відплачує через примарне, фантастичне самоствердження. Людина намагається бути не тим, чим є, тому що не хоче, не може, не повинна бути нічим. І на мертвому обличчі Акакія Акакійовича, і на божевільному лиці Поприщіна, і на брехливому Хлестакова крізь обман, безумство і смерть миготить щось істинне, безсмертне, надрозумне, яке є в кожній людській особистості і що кричить з неї до людей, до Бога: я — один, іншого, подібного до мене, ніколи ніде не було і не буде, я сам для себе все» (Мережковский Д. С. Гоголь и черт // Мережковский Д. С. В тихом омуте. — М., 1991. — С. 216).
Невський проспект
Повість «Невський проспект» уперше було опубліковано в збірнику «Арабески. Різні твори М. Гоголя. Частина II» (СПб., 1835.; цензурний дозвіл — 10 листоп. 1834 р.). Роботу над повістю Гоголь розпочинає наприкінці 1833 р. (водночас з «Портретом») і завершує влітку 1834 р. Очевидно, задум повісті можна віднести до 1831 р., коли Гоголь зробив кілька незакінчених пейзажних нарисів Петербурга.
Один з перших відгуків на рукопис «Невського проспекту» подав О. Пушкін, зокрема, вказавши на можливі проблеми з цензурою: «Перечитав із великим задоволенням; здається все може бути пропущене. Секуцію шкода випускати; вона, мені здається, потрібна для повного ефекту вечірньої мазурки. Най Бог дасть раду. З Богом!» (Пушкин А.С. Собрание сочинений: В 10 т. — М., 1976. — Т.10. — С. 204). Пушкін говорить про контраст, на якому вибудоване протиставлення жалюгідного стану Пирогова під час шмагання різками і його вражаючим («в захопленні були не тільки дами, але й кавалери») виконанням мазурки ввечері після покарання. Насправді, згаданий Пушкіним фрагмент після втручання цензури зникає з повісті.