Серед очевидних літературних «сусідів» «Невського проспекту» — «Париж, або Книга ста одного» Жюля Жанена, присвячена описові «дрібного» Парижа. Насамперед літературні впливи стосуються тут прийому зображення звичайного буття великого міста через відкриття надзвичайних зв’язків між очевидними речами. Із романтичними впливами пов’язана також тема митця, протиставленого натовпу. Втім опис житла художника і специфіки його побуту — це реальйі враження Гоголя. З побутом петербурзьких художників Гоголь познайомився під час своїх відвідин Академії мистецтв, де він певний період займався живописом.
Дехто з сучасних дослідників вважає, що в повісті «Невський проспект» формується «нове мислення» Гоголя і цей твір передвіщає перехід «до нового жанру — проповіді» (Давыдов А. Душа Гоголя: Опыт социокультурного анализа. — М., 2008. — С. 131).
Невський проспект / Пер. Є. Плужника // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1932. — Т. 4. Повісті.
Невський проспект // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 257‒276.
Невський проспект / Пер. за ред. М. Лещенко // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 2. — С. 7‒41.
Невський проспект / Пер. за ред. Н. Лісовенка; Іл. О. Хвостенка-Хвостова. — К.: Держлітвидав, 1952. — 40 с.
Ніс
Уперше опубліковано в журналі «Современник» (1836, т. 3; цензурний дозвіл від вересня 1836 р.). Публікацію супроводжувала редакційна примітка Пушкіна: «М.В. Гоголь довго не погоджувався на друк цього жарту; але ми знайшли в ньому так багато неочікуваного, фантастичного, веселого, оригінального, що умовили його дозволити нам поділитися із публікою задоволенням, котре отримали ми від його рукопису». З цією передмовою пов’язана історія про спробу публікації «Носа» в «Московском наблюдателе» М. Погодіна. 18 березня 1835 р. Гоголь надсилає текст повісті (першу редакцію) Погодіну, попереджаючи того про можливу «зацікавленість» цензури: «Якщо ж раптом наша дурна цензура причепиться до того, що Ніс не може бути в Казанській церкві, то, мабуть, можна його буде перевести в католицьку». Побоювання Гоголя виявилися немарними: зрештою зустріч Ковальова і Носа відбулася не в Казанському соборі чи запропонованій католицькій церкві, а в торгових рядах Гостиного двору. В цій топографії повісті був добре відчутний для сучасників Гоголя сатиричний елемент. Справа в тому, що зникає ніс майора Ковальова 25 березня. Це Благовіщення, яке в тогочасній Росії було офіційним святом. Будь-який російський чиновник під силою відповідного указу мав з’явитися до церкви і бути (у відповідному святковому вигляді) на богослужінні. У Петербурзі місцем «офіційних молитовищ» якраз і був Казанський собор. От чому Ковальов мав зустріти Ніс саме там. От чому остаточно зустріч було перенесено в Гостиний двір. Через зрозумілі причини не пройшла цензури і сцена хабара, який намагається майор дати квартальному. Між тим Погодін відмовляється від публікації повісті, аргументуючи свою відмову «вульгарністю» і «брутальністю» твору. За рік Гоголь повертається до роботи над «Носом»; друга редакція повісті — йдеться, власне, про текст, надрукований Пушкіним, — мала відчутні зміни, не лише стилістичні (мова оповіді стає більш стислою, мінімалізуються виразні мовні засоби), а й сюжетні. Гоголь змінює фінал повісті, в якому всі події із втечею носа виявляються сном майора, на пародійно-іронічно-дидактичну післямову. Мотивування сном цілком зникає з остаточного тексту твору. Фантастичність «Носа» у такий спосіб перериває свій зв’язок із категорією чудесного на користь уявлення про абсурд реального.
В основі повісті — популярні анекдоти 1830-х років про відрізані, загублені й загалом чудесні носи (підбір і аналіз «носатих» історій провів В. Виноградов (Виноградов В.В. Натуралистический гротеск: (Сюжет и композиция повести «Нос») // Виноградов В.В. Избранные труды: Поэтика русской литературы. — М., 1976). Безпосереднім імпульсом для написання повісті для Гоголя, напевне, стало оповідання Г. Цшокке «Похвала носу», опубліковане 1831 р. У жартівливому творі підкреслювалась значущість носа для людини та трагічні наслідки його втрати. Говорячи про специфіку гоголівського гротеску, цілком справедливо відзначають впливи на автора «Носа» оповідних структур і стилю «Тристрама Шенді» Лоуренса Стерна.