Не менш відчутними є впливи «ідеалістичної» фантастики Гофмана, що зближує гоголівський «Ніс» із російською «гофманіадою», скажімо, «Двійником» А. Погорєльського чи «Строкатими казками» В. Одоєвського.
Ніс / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1932. — Т. 4. Повісті.
Ніс // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 288‒301.
Ніс: Пер. з рос. — К.; X.: Держлітвидав, 1936. — 46 с. — (Б-ка читача-початківця).
Ніс / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 2. — С. 42‒66.
Ніс / Пер. М. Рильського; Іл. М. Бєльського. — К.: Молодь, 1952. — 28 с. — (Для ст. шк. віку).
Портрет
Уперше надруковано в авторській збірці «Арабески» (1835). Наприкінці 1830-х років Гоголь значно переробив повість, нова редакція якої з’явилася у журналі «Современник» (1842, кн. 3) і того ж року — у третьому томі зібрання творів. Над першою редакцією повісті Гоголь працює протягом 1833 — першої половини 1834 рр.
Різниця між першою та другою редакцією повісті полягає у зміні тлумачення ідеї мистецтва і призначення митця: від проблеми вторгнення таємничих зловісних сил у творчість людини до відповідальності художника за свої вчинки.
Важливим для інтерпретації повісті (зокрема, її есхатологічних мотивів) є визначення художнього часу оповіді. Початок дії припадає на кінець 1829 — початок 1830 рр. (згадується портрет Хозрева-Мірзи, який очолював посольство до Москви 1829 р.). Дія першої частини повісті — розповідь про художника Чарткова — триває не менше трьох років. Дію другої частини Гоголь сам точно «обмежує» у часі й співвідносить із життям Чарткова. Художник-монах повідомляє синові, що надприродна сила портрета зникне, якщо історію його оприлюднити через п’ятдесят років по створенню картини. Історія лихваря відбувається наприкінці доби Катерини II, портрет було написано 1782 р. Жодних історичних ознак Росії тих часів ми не зустрічаємо, тож очевидно, таке точне датування має інше завдання, ніж відтворення історичного колориту. Леон, син художника-монаха, з’являється в повісті шістдесятилітнім старим, отже аукціон відбувається 1832 р. Минуло п’ятдесят років із часу створення портрета, завершилася й історія злету Чарткова. Отже, відкритий фінал із зникненням картини проблематизується: чи встигла розповідь Леона знешкодити містичний вплив зла?
В основу сюжету повісті покладено середньовічну легенду про маляра, який так доладно намалював чорта, що мав потім понести за це кару; середньовічний художник рятується своєю природною вірою в божественне. Наразі центральний мотив твору — портрет, наділений надприродною силою, має і суто літературні відповідники, відомі Гоголю: по-перше, це готичний роман Роберта Метьюрина «Мельмот-блукач», по-друге — повість «Шагренева шкіра» Оноре де Бальзака. Мотиви передбачення, так само як і апокаліптичний настрій повісті, належать до романтичних елементів «петербурзької прози» Гоголя. Також треба вказати на збіги в описі Коломни в «Портреті» і відповідних мотивів «Домика в Коломне» Пушкіна.
Портрет / Пер. М. Зерова // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1932. — Т. 4. Повісті.
Портрет // Гоголь М. Ніч проти Різдва: Оповідання. — X., 1934. — С. 230‒296.
Портрет // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 302‒331.
Портрет / Пер. за ред. О. Шпильової; Іл. Т.Г. Шевченка та ін. // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 2. — С. 67‒121.
Шинель
Уперше опублікована в третьому томі зібрання творів 1842 р. У робочій редакції 1839 р. твір мав назву «Повість про чиновника, що краде шинелі», а героя її називали Акакій Акакійович Тішкевич. Робота над «Шинеллю» зайняла у Гоголя чималий проміжок часу, протягом 1839‒1840 рр. він знову і знову повертається до цього твору.
За свідченням П. Анненкова, початковий задум «Шинелі» відноситься до 1836 р. Мемуарист згадує: «Якось при Гоголі розповіли канцелярський анекдот про якогось бідного чиновника, палкого шанувальника полювання на птахів, котрий надзвичайною економією і невтомною працею поза службою набув суму, якої було досить для придбання доброї лепажевської рушниці за 200 ас. Першого ж разу, як на своєму маленькому човнику попрямував він Фінською затокою за здобиччю, поклавши дорогоцінну рушницю перед собою на ніс човна, він перебував, за його особистими свідченнями, в якомусь забутті й отямився лише тоді, коли глянув на ніс, і не побачив своєї обнови. Рушницю стягнули у воду густі зарості, через які він проїздив, і знайти її було неможливо. Чиновник повернувся додому, вклався у ліжко і більше не встав: він схопив пропасницю <…> Всі сміялися з анекдоту, основаного на реальному випадку, за винятком Гоголя, який вислухав його, задумавшись і опустивши голову» (Гоголь в воспоминаниях современников. — М., 1952. — С. 267). Анекдот Анненкова — зразок популярного в 1930-х роках жанру сентиментальної чи сатиричної байки про «бідного чиновника».