Із темою романтичного божевілля, в якому ірраціональне протиставлене пошлості натовпу, в поєднанні з топікою «любов — безумство» (адже гоголівський Поприщін марить нерозділеним коханням) у повісті пов’язані численні суто літературні й культурно-історичні алюзії: від божевілля несамовитого Роланда, любов якого відкинула Анжеліка (поема «Несамовитий Роланд» Аріосто), уявного божевілля Трістана (середньовічний роман «Трістан та Ізольда») до «Страждань юного Вертера» Гете і безумства Пігмаліона, закоханого в Галатею (з «Пігмаліона» Русо). Наразі головними літературними «попередниками» Поприщіна є, очевидно, безумець Дон Кіхот і принц Гамлет. Щодо останнього тут варто відзначити перегук численних повторів репліки Поприщіна «нічого, нічого мовчання» із фінальною реплікою Гамлета «а далі — тиша» (на гамлетівських мотивах «Записок божевільного» наголошувала О. Дилакторська в монографії «Фантастическое в Петербургских повестях Н.В. Гоголя» (Владивосток, 1986); про ґетевські алюзії писав М. Вайскопф (Вайскопф М. Сюжет Гоголя: Морфология. Идеология. Контекст. — М., 1993). Листування собак у «Записках божевільного» співвідноситься із «Життєвими поглядами кота Мурра» Гофмана і «Розмовами двох псів Сціпіо і Берганса» Сервантеса.
Запыски прычынного / Пер. Олены Пчилкы // Пчилка О. Переклады з Н. Гоголя. — К., 1881. — 68 с.
Записки божевільного / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1932. — Т. 4. Повісті.
Записки божевільного // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 277‒287.
Записки божевільного / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 2. — С. 165‒185.
Рим
Уперше надруковано за наполегливим проханням М. Погодіна в журналі «Москвитянин» (1842, № 3) із підзаголовком «Уривок» (в анонсі публікації обіцяна читачеві повість мала назву «Мадонна деі фіорі»). Первинний задум твору сягає роману «Аннунціата», роботу над яким Гоголь розпочав у 1838‒1839 рр. і окремі частини якого читав на початку лютого 1840 р. у Аксакових. У 1842 р. «Рим» було завершено і прочитано спочатку в будинку Аксакових, потім — на літературному вечорі князя Д.В. Толщина. С.Т. Аксаков у зв’язку з цим згадував: «Незважаючи на високі чесноти цієї п’єси, задовгої для читання на рауті <…>, читання майже заколисало половину глядачів; але коли наприкінці п’єси дійшло до комічних розмов італійських жінок між собою і з чоловіками, вся громада прокинулася і відчула захоплення, котре і залишилося надовго у вдячній пам’яті слухачів» (Гоголь в воспоминаниях современников. — М., 1952. — С. 151). Зміна назви твору з «Аннунціати» на «Мадонна деі фіорі» і, нарешті, на «Рим» свідчить не лише про те, що робота над уривком тривала весь час з 1838 по 1842 р., а й про те, що центр оповіді та мотивування тексту теж поступово змінювалися: з історії римлянки твір перетворювався на розповідь про Рим. Далебі, ідейна і образна багатозначність «Рима», високий художній і естетичний рівень «Уривка» дозволяє відомому історику літератури Василю Гіппіусу означити цю повість (разом із «Портретом») як естетичний маніфест Гоголя (Гиппиус В.В. Гоголь. — Л., 1924. — С. 115).
Повість «Рим» написана в руслі літературної традиції сучасних Гоголю «римських» творів, а саме: «Коринни» Ж. де Сталь, «Прогулянки по Риму» та «Рим, Неаполь, Флоренція» Стендаля, «Імпровізатор» Г.-Х. Андерсена, нарисів Бретано і Гофмана тощо. Сприйняття Рима Гоголем у багатьох аспектах зумовлено традицією сприйняття Вічного міста як «сховища шедеврів» історії та мистецтва. Побіжно: з такої точки зору, «Рим» є, очевидно, закінченим твором (незважаючи на підзаголовок «уривок», який стосується радше жанрової атрибуції тексту), певною художньо-ідейною цілісністю. Далебі, типологічною першоосновою «Рима» постає романтична новела про художника.
Фактичною основою повісті є особисті враження автора, який ще юнаком мріяв потрапити до Італії. В Римі Микола Гоголь провів загалом чотири роки (він часто залишав місто на довгий термін) і сам вважав їх за найкращі та найплідніші роки свого життя. В цілому Риму Гоголь присвятив час з весни 1837 р. ідо осені 1847 р., тобто більше ніж десять років. Гоголь марив Римом ще за часів навчання у Ніжинській гімназії, уже перший друкований твір майбутнього письменника — вірш «Італія» — позначений мотивом цього очікування і марення: «Узрю ль тебя я, полный ожиданий? / Душа в лучах, и думы говорят / Меня влечет и жжет твое дыханье / Я — в небесах весь звук и трепетанье». У листі (весною 1837 р.) до О.С. Данілевського Гоголь писав: «Закохуються у Рим вельми повільно, потроху — і вже на все життя. Словом, вся Європа для того, щоб дивитися, а Італія для того, щоб жити. Так говорять усі ті, хто залишився тут жити». Тож, напевне, має рацію В. Івлів, коли називає римський період життя Гоголя «важливішою епохою його світочуття» (Ивлев В. Рим в мирочувствии Гоголя //Литературоведение XXI века. Анализ текста: метод и результат. — СПб., 1996. — С. 68).