Выбрать главу

Майор Ковальов мав звичай щодня походжати по Невському проспекту. Комірець його маніжки завжди був чистісінький і накрохмалений. Бакенбарди мав він такі, які й тепер можна бачити у губернських, повітових землемірів, у архітекторів, якщо тільки вони руські люди, також у людей, що виконують різні поліцейські обов’язки, і взагалі у всіх тих мужів, які мають повні рум’яні щоки і дуже добре грають у бостон: ці бакенбарди йдуть по самій середині щоки і прямісінько доходять аж до носа. Майор Ковальов, носив силу печаток сердолікових, і з гербами, і таких, на яких було вирізано: середа, четвер, понеділок тощо. Майор Ковальов приїхав до Петербурга за ділом, а саме шукати пристойної для свого звання посади: коли пощастить, то віцегубернаторської, а як ні — екзекуторської[35] в якому-небудь значному департаменті. Майор Ковальов був не від того, щоб і оженитись[36]; але тоді тільки, коли за молодою буде двісті тисяч капіталу. Отже, читач може тепер зміркувати сам: яке було становище цього майора, коли побачив він замість досить непоганого, середніх розмірів носа безглузде, рівне та гладеньке місце.

Як на лихо, жодного візника не видно було на вулиці, і він мусив іти пішки, закутавшись у свій плащ і закривши хустиною лице, удаючи, ніби в нього йшла кров. «Та, може, воно мені так здалось: не може бути, щоб ніс пропав з доброго дива». Він зайшов до кондитерської зумисне, щоб глянути в дзеркало. На щастя, в кондитерській нікого не було: хлопчаки мели кімнати і розставляли стільці; декотрі, з сонними очима, виносили на підносах гарячі пиріжки; на столах і стільцях валялись облиті кофієм учорашні газети. «Ну, слава Богу, нікого нема, — промовив він, — тепер можна подивитись». Він несміливо підійшов до дзеркала і глянув: «Чорт його знає, що за гидота! — сказав він, плюнувши… — Хоч би вже що-небудь було замість носа, а то нічого!..»

Спересердя закусивши губи, вийшов він із кондитерської і вирішив, проти свого звичаю, не дивитись ні на кого і нікому не усміхатись. Та враз він став, як укопаний, перед дверима одного будинку; на очах його сталося щось зовсім незрозуміле: коло ґанку спинилася карета; дверцята одчинились, виплигнув, зігнувшись, пан у мундирі і побіг сходами вгору. Як же жахнувся і разом зчудувався Ковальов, коли він упізнав, що то був власний його ніс! При цьому незвичайному видовищі здалося йому, ніби все перевернулося у нього в очах, він почував, що ледве міг устояти; проте наважився доконче ждати, весь трусячись, як у пропасниці, доки той вернеться в карету. За дві хвилини ніс і справді вийшов. Він був у мундирі, гаптованому золотом, з великим стоячим коміром; на ньому були замшеві панталони; при боці шпага. Капелюх із плюмажем давав право догадатись, що він був у рангу статського радника. З усього видно було, що він їхав кудись із візитом. Він подивився на обидва боки, гукнув до кучера: «Подавай!» — сів та й поїхав.

Бідний Ковальов мало не збожеволів. Він не знав, що й подумати про таку чудну пригоду. Чи ж то чувана річ, справді, щоб ніс, який іще вчора був у нього на обличчі, не міг ні їздити, ні ходити, — був у мундирі! Він побіг за каретою, що, на щастя, від’їхала недалеко і спинилась перед Казанським собором[37].

Він поспішив у собор, протиснувся поміж старих жебраків із зав’язаними обличчями та двома отворами для очей, з яких він колись так сміявся, і ввійшов у церкву. Молільників у церкві було небагато; вони всі стояли тільки при вхідних дверях. Ковальов почув себе так зле, що ніяк не міг молитися, і шукав очима того пана по всіх кутках. Нарешті побачив, — він стояв осторонь. Ніс зовсім заховав своє обличчя у великий стоячий комір і з виразом якнайбільшої побожності молився.

«Як підступитись до нього? — думав Ковальов. — По всьому, по мундиру, по капелюху видно, що він статський радник. Чорт його знає, як це зробити!»

Він почав біля нього кахикати, та ніс ні на хвилину не виходив із свого стану побожності і все бив поклони.

— Милостивий пане… — сказав Ковальов, сам собі піддаючи духу, — милостивий пане…

— А що скажете? — відповів ніс, обернувшись.

— Мені чудно, милостивий пане… мені здається… ви повинні знати своє місце. І раптом я вас знаходжу і де ж? — у церкві. Погодьтесь…

вернуться

35

* Екзекуторська — кімната, де працював екзекутор, чиновник присутствених місць, в обов’язки якого входило залагодження поліцейських і господарських справ.

вернуться

36

* Майор Ковальов був не від того, щоб і оженитись… — В. Топоров звертає увагу на те, що всі «бідні чиновники» Гоголя неодружені, посилаючись, зокрема, на демографічний стан Петербурга 1830-х років: «На рік смерті Пушкіна жінки в Петербурзі складали лише 30 % населення <…> Наслідком такого співвідношення населення був величезний відсоток неодружених і бездітних чоловіків (на п’ятьох припадало четверо холостяків) у низькому, а почасти і в середньому стані» (Топоров В.Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ. — М., 1995. — С. 285‒286).

вернуться

37

* Казанський собор — собор Казанської Богоматері в Петербурзі, побудований архітектором А.Н. Вороніхіним в 1801‒1811 рр.