— Даруйте мені, я ніяк не можу зрозуміти, про що ви зволите говорити… Скажіть ясніше.
«Як йому сказати?» — подумав Ковальов і, набравшись одваги, почав:
— Звичайно, я… а втім, я майор. Мені ходити без носа, самі знаєте, непристойно. Якій-небудь перекупці, що продає на Воскресенському мосту очищені апельсини, можна сидіти без носа; та сподіваючись дістати… при тому бувши у багатьох домах знайомим з дамами: Чехтарьова, статська радниця, та інші… Ви зміркуйте самі…. я не знаю, милостивий пане… (Тут майор Ковальов знизав плечима.) Вибачте… коли на це дивитись відповідно до веління обов’язку та честі… ви самі можете зрозуміти…
— Нічогісінько не розумію, — одказав ніс. — Викладіть справу ясніше.
— Милостивий пане… — сказав Ковальов з почуттям власної гідності, — я не знаю, як розуміти слова ваші. Тут, здається, і говорити нема про що… Чи, може, ви хочете… Таж ви мій власний ніс!
Ніс глянув на майора і брови його трохи нахмурилися.
— Ви помиляєтесь, милостивий пане. Я сам по собі. До того ж у нас із вами не може бути ніяких близьких стосунків. По ґудзиках на вашім віцмундирі бачу, що ви повинні служити в сенаті[38] або принаймні по юстиції. Я ж по вченій лінії…
Сказавши це, ніс одвернувся і знову почав молитися.
Ковальов зовсім зніяковів, не знаючи, що його робити і що навіть подумати. В цей час почувся приємний шум жіночого плаття, підійшла літня вже дама, уся в мереживі, і з нею тоненька, в білому платті, що дуже мило вимальовувалось на її стрункім стані, в блідо-жовтому, легкому, як пирожне, капелюшку. За ними спинився і відкрив табакерку високий гайдук з великими бакенбардами і з цілою дюжиною комірів.
Ковальов підступив ближче, висмикнув батистовий свій комірець, поправив понавішувані на золотім ланцюжку свої печатки і, усміхаючись набік, звернув свій погляд на легеньку даму, що, як весняна квіточка, злегка склонялася і підносила до чола свою біленьку ручку з напівпрозорими пальцями. Усмішка на лиці в Ковальова розпливлась іще ширше, коли він побачив під капелюшком її кругленьке сліпучо-біле підборіддя та частину щоки, осяяної кольором першої весняної троянди. Та враз він одскочив, як опечений. Він згадав, що в нього замість носа нема нічогісінько, і сльози витислися з очей його. Він обернувся, щоб сказати прямо панові в мундирі, що той тільки вдає статського радника, що він шахрай і поганець і що він — це тільки його, Ковальова, ніс та й годі… Та носа вже не було: він, мабуть, знову помчав до когось з візитом.
Розпач охопив Ковальова. Він пішов назад і спинився на хвилину під колонадою, пильно розглядаючись на всі боки, чи не видно де носа. Він дуже добре пам’ятав, що капелюх на тому був із плюмажем і гаптований золотом мундир; та шинелі не примітив, ні кольору його карети, ні коней, ані того навіть, чи був у нього ззаду якийсь лакей і в якій лівреї. До того ж карет мчала така безліч сюди й туди, і так прудко, що тяжко було навіть розглядіти; та якби й примітив він котру з них, то не міг аніяким способом зупинити. День був чудовий і сонячний. На Невському народу була сила-силенна; дами цілим квітковим водоспадом сипалися на всьому тротуарі, починаючи від Поліцейського до Аничкіного мосту. Он і знайомий йому надвірний радник простує, котрого він звав підполковником[39], коли траплялося це при сторонніх. Он і Яригін, столоначальник[40] у сенаті, великий приятель, що раз у раз у бостоні обремізувався, коли грав вісім. Он і другий майор, що дістав на Кавказі асесорство, махає рукою, щоб ішов до нього…
— А, чорт забирай! — сказав Ковальов. — Гей, візник, вези просто до обер-поліцмейстера!
Ковальов сів у дрожку і тільки покрикував візникові: «Поганяй щодуху!»
— У себе обер-поліцмейстер? — гукнув він, увійшовши в сіни.
— Нема, пане, — одказав воротар, — допіру оце виїхав.
— От тобі й маєш!
— Еге, — додав воротар, — воно й не так давно, а виїхав. Коли б на хвилину раніше прийшли, то, може б, і застали вдома.
Ковальов, усе держачи хустину коло обличчя, сів на візника й гукнув несамовито: «Поганяй!»
— Куди? — сказав візник.
— Поганяй прямо!
— Як прямо? тут поворот: праворуч чи ліворуч?
Це питання зупинило Ковальова і примусило його знову подумати. В його становищі слід було йому передусім удатися до Управи благочинія[41], не тому, що ця річ безпосередньо стосувалась до поліції, а тому, що там швидше могли дати справі лад, ніж деінде; а шукати правди в начальства у тому місці, де нібито служив ніс, було б зовсім нерозумно, бо ж із власних відповідей носа вже можна було бачити, що для цього чоловіка нічого не було святого, і він так само міг збрехати в цьому разі, як збрехав, запевняючи, ніби він ніколи не бачився з ним. Отож, Ковальов хотів уже звеліти їхати до Управи благочинія, як знов спало йому на думку, що цей шахрай і ошуканець, котрий уже при першій зустрічі повівся так безчесно, міг знову, скориставшися часом, ушитися куди-небудь з міста, — і тоді всі шукання будуть марними або триватимуть, від чого Боже борони, цілий місяць. Нарешті, здавалося, саме небо напоумило його. Він вирішив удатися просто до газетної експедиції і заздалегідь зробити публікацію, докладно описавши там усі прикмети, щоб кожний, як зустріне його, міг зараз же послати до нього чи принаймні дати знати про місце перебування. Отож, ставши на цьому, він звелів візникові їхати до газетної експедиції і всю дорогу безперестанку гатив його кулаком у спину, примовляючи: «Швидше, падлюко! швидше, шахраю!» — «Ех, пане!» — казав візник, струшуючи головою та стьобаючи віжкою свою коняку, що мала шерсть довгу, як у болонки. Дрожка, нарешті, зупинилась, і Ковальов, захекавшись, убіг до невеликої приймальні, де сивий чиновник, у старому фраку та в окулярах, сидів коло стола і, взявши в зуби перо, лічив принесені мідні гроші.
38
*
39
*