— Та яким же чином пропав? Я щось не можу того як слід зрозуміти.
— Та я не можу вам сказать, яким чином; але найголовніша річ, що він їздить собі тепер по місту і називає себе статським радником. І тому я вас прошу оголосити, щоб, коли хто зловить, приставив його до мене якнайскоріше. Бо зважте ж, справді, як же мені бути без такої помітної частини тіла? це не те, що якийсь там мізинець на нозі, яку я в чобіт, — і ніхто не побачить, що його нема. Я буваю щочетверга у статської радниці Чехтарьової; Подточина Палагея Григорівна, штаб-офіцерша, і в неї дочка дуже гарненька на вроду, теж дуже добрі знайомі, і ви зміркуйте самі, як же мені тепер… Мені тепер до них не можна з’явитися.
Чиновник задумався, що означали міцно стулені губи.
— Ні, я не можу вмістити такого оповіщення в газетах, — сказав він нарешті по довгій мовчанці.
— Як? чому?
— Так. Газета може втратити репутацію. Коли кожен почне писати, що в нього втік ніс, то… І так уже кажуть, що друкується багато неподобного та неправдивого.
— Та що ж тут таке неподобне? Тут, здається, нічого нема такого.
— Це вам так здається, що нема. А от на тім тижні був такий самий випадок. Прийшов чиновник так от, як ви тепер прийшли, приніс записку, грошей з нього припало два карбованці сімдесят три копійки, а все оповіщення полягало в тому, що втік чорний пудель. Здається, що б тут такого? А вийшов пасквіль: пудель отой був скарбник, не пам’ятаю, якої вже установи.
— Та я ж вам не про пуделя даю оповіщення, а про власного мого носа: виходить, мало не те саме, що про самого себе.
— Ні, такого оповіщення я ніяк не можу вмістити.
— Та коли в мене справді пропав ніс!
— Коли пропав, то про це хай клопочеться медик. Кажуть, що є такі люди, які можуть приставити якого хочете носа. А втім, я помічаю, що ви, певно, людина весела на вдачу і любите в товаристві пожартувати.
— Присягаюсь вам, от як Бог свят! Та коли вже на те пішлося, то я покажу вам.
— Не завдавайте собі клопоту! — промовив чиновник, нюхаючи табаку. — Проте, коли вам не важко, — додав він зацікавлено, — то бажано б поглянути.
Колезький асесор відкрив затулене хусткою обличчя.
— Справді, диво та й годі! — сказав чиновник, — місце зовсім гладеньке, ніби от допіру спечений млинець. Так, до неймовірності гладеньке!
— Ну, ви тепер будете сперечатися? Ви бачите самі, що не можна не видрукувати. Я вам буду особливо вдячний і дуже радий, що через цей випадок мав приємність з вами познайомитись…
Майор, як бачите з цього, наважився цього разу трохи лукавити.
— Воно надрукувати, звичайно, невелике діло, — сказав чиновник, — тільки я не бачу з цього ніякої для вас користі. Коли вже хочете, то віддайте тому, хто має бистре перо, описати як дивовижний витвір натури і надрукувати цю статейку в «Северной пчеле» (тут він понюхав іще раз табаки) для науки молоді (тут він утер носа), чи так, усім для цікавості.
Колезький асесор зовсім утратив надію. Він опустив очі вниз газети, де оповіщалося про спектаклі; уже обличчя його ладне було усміхнутися, зустрівши ім’я актриси, гарненької на вроду, і рука взялась за кишеню: чи є при ньому синя асигнація[45], бо штаб-офіцери, на думку Ковальова, повинні сидіти в кріслах, — та думка про ніс усе зіпсувала!
Сам чиновник, бачилось, був зворушений скрутним становищем Ковальова. Щоб хоч трохи полегшити його горе, він вирішив, що необхідно виразити співчуття кількома прихильними словами:
— Мені, далебі, дуже прикро, що з вами трапився такий анекдот. Чи не понюхаєте ви часом табаки? це розганяє головні болі та тяжкий настрій; навіть і щодо гемороїдів воно добре.
Так кажучи, чиновник простяг до Ковальова табакерку, досить спритно підгорнувши під неї кришку з портретом якоїсь дами в капелюшку.
Од цього нерозважного вчинку терпець урвався Ковальову.
— Я не розумію, що це за жарти такі недоречні, — сказав він із серцем, — хіба ви не бачите, що у мене нема саме того, чим би я міг понюхати? Чорт би забрав вашу табаку! Я тепер не можу дивитись на неї і не те, що на погану вашу березинську[46], а навіть коли б ви піднесли мені самої рапе́.
По цім слові він вийшов, дуже роздратований, із газетної експедиції і попрямував до часного пристава[47], дуже охочого до цукру. Удома в нього вся прихожа, вона ж і їдальня, була заставлена цукровими головами, що нанесли йому задля дружби купці, куховарка в цей час скидала з часного пристава казенні ботфорти; шпага і ввесь військовий обладунок уже мирно розвішані були по кутках, і грізного трикутного капелюха вже зачіпав трьохлітній синок його, і він, після бойового, ратного життя, готувався зазнати мирських утіх.
47
*