— Ні, не можна. Ви вже краще так залишайтесь, бо можна зробити ще гірше. Воно, звичайно, приставити можна; я б, мабуть, і зараз приставив його; але вірте мені, що це для вас гірше.
— Оце добре! як же мені залишатися без носа? — сказав Ковальов. — Уже гірше не може бути, ніж тепер. Це просто чорт знає що! Куди ж я з такою-от пасквільністю покажуся? Я маю неабияке знайомство: от і сьогодні мені треба бути на вечірці в двох родинах. Я багато з ким знайомий: статська радниця Чехтарьова, Подточина, штаб-офіцерша… хоч після теперішнього вчинку її я з нею тільки й матиму діла, що через поліцію. Зробіть ласку, — промовив Ковальов благальним голосом, — чи нема якого способу? як-небудь приставте; хоч не добре, а так, аби тільки держався; я навіть можу його злегка підпирати рукою, коли буде яка небезпека. Я ж до того і не танцюю, щоб ото міг йому пошкодити якимсь необережним рухом. А щодо подяки за візит, то вже будьте певні, скільки зможу…
— Чи вірите, — сказав доктор ні гучним, ні тихим голосом, але дуже ввічливим та магнетичним, — що я ніколи задля користі не лікую. Це проти моїх правил і мого уміння. Беру, щоправда, за візити, але єдино тільки для того, щоб не образити своєю відмовою. Певна річ, я приставив би вам носа: але даю вам слово честі, коли вже ви не вірите моєму слову, що це буде далеко гірше. Дайте можливість краще діяти самій натурі. Мийте частіше холодною водою, і я вас запевняю, що ви, не маючи носа, будете так само здорові, як і мавши його. А носа я вам раджу покласти в банку зі спиртом чи, ще краще, влити туди дві столові ложки гострої горілки[51] та підігрітого оцту, — і тоді ви зможете взяти за нього чималі гроші. Я навіть сам візьму його, коли ви не заправите надто дорого.
— Ні, ні! нізащо не продам! — скрикнув у відчаї Ковальов. — Краще хай він пропаде!
— Вибачайте, — сказав лікар, прощаючись, — я хотів вам допомогти… Що ж робити! Принаймні ви бачили, як я старався. — Це сказавши, лікар прибрав благородної осанки і вийшов із кімнати. Ковальов не примітив навіть обличчя його і в глибокій нестямі бачив тільки рукавчики білої та чистої, як сніг, сорочки, які виглядали з рукавів його чорного фрака.
Він вирішив другого ж таки дня, перед тим, як подавати скаргу, писати до штаб-офіцерші, чи не згодилась би вона без бою повернути йому те, що слід. Лист був ось який:
«Вельмишановна пані,
Олександро Григорівно!
Не можу зрозуміти чудного з вашого боку діяння. Будьте певні, що таке вчиняючи, нічого ви не виграєте і ніяк не примусите мене оженитися на вашій дочці. Повірте, що історія щодо мого носа мені якнайкраще відома, так само, як відомо й те, що до цього найбільше причетні ви, а не хто інший. Нагле відділення його від свого місця, втеча і маскування, то під виглядом одного чиновника, то, нарешті, у власному вигляді, є не що інше, як наслідок чарів, що наслали ви або ті, хто займається такими, як ви, благородними ділами. Я ж, зі свого боку, за обов’язок уважаю попередити вас, що коли названий мною ніс не буде сьогодні ж на своєму місці, то я змушений буду вдатись до захисту і покровительства законів.
А втім, з цілковитою до вас пошаною, честь маю бути
«Шановний пане,
Платоне Кузьмичу!
Дуже здивував мене лист ваш. Я, признатись вам щиро, ніколи не сподівалась, а тим більше щодо несправедливих докорів з вашого боку. Повідомляю вас, що я чиновника, про котрого згадуєте ви, ніколи не приймала у себе, ні замаскованого, ні в справжньому вигляді. Бував у мене, щоправда, Пилип Іванович Потанчиков. І хоч він, справді, сватався до моєї дочки, бувши сам людиною статечною, непитущою і великої вченості; та я ніколи не потішала його ніякою надією. Ви пишете іще про носа. Якщо ви маєте на думці, теє говорячи, що ніби б я хотіла залишити вас із носом, тобто формально вам відмовити: то мене дивує, що ви самі про це кажете, тоді коли я, як вам відомо, була зовсім іншої думки, і якщо ви зараз же посватаєтесь до моєї дочки по закону та звичаю, я ладна зразу ж задовольнити вас, бо це завжди було предметом найщирішого мого бажання, на що сподіваючись залишаюся завжди готова до послуг ваших