— Свічки нема, — сказав Микита.
— Як нема?
— Таж і вчора ще не було, — сказав Микита.
Художник згадав, що справді і вчора ще не було свічки, заспокоївся і замовк. Він дав себе роздягти і надів свій міцно й сильно заношений халат.
— Та от ще, хазяїн був, — сказав Микита.
— Ну, приходив по гроші? знаю, — сказав художник, махнувши рукою.
— Та він не сам приходив, — сказав Микита.
— З ким же?
— Не знаю, з ким… якийсь квартальний.
— А квартальний чого?
— Не знаю, чого; каже, того, що за квартиру не плачено.
— Ну, що ж із того вийде?
— Я не знаю, що вийде; він казав: коли не хоче, то хай, каже, вибирається з квартири; хотіли ще й завтра прийти обидва.
— Нехай собі приходять, — сказав із сумовитою байдужістю Чартков. І тяжкий настрій опанував його цілком.
Молодий Чартков був художник з талантом, що віщував багато: спалахами й моментами його пензель виказував спостережливість, розуміння, бистре поривання наблизитись більше до природи. «Дивись, брат, — говорив йому не раз його професор, — у тебе є талант; гріх буде, якщо ти його занапастиш. Але ти нетерплячий. Тебе одно щось привабить, одно щось припаде тобі до серця — ти про нього й думаєш, а інше тобі дурниця, про інше тобі дарма, ти вже й дивитися на нього не хочеш. Гляди лишень, щоб з тебе не вийшов модний живописець. У тебе й тепер уже щось занадто починає кричати фарба. Рисунок у тебе не строгий, а інколи й зовсім слабенький, лінії не видно; ти вже ганяєшся за модним освітленням, за тим, що найперше б’є в очі, — гляди, якраз потрапиш у англійський стиль[68]. Стережися, тебе вже починає світ вабити; вже я бачу у тебе інший раз на шиї франтовиту хустку, капелюх з полиском… Воно спокусливо, можна пуститися писати модні картинки, портретики за гроші. Але ж на цьому тратиться, а не розгортається талант. Терпи. Обмірковуй кожну роботу, кинь франтівство — хай там інші гроші хапають. Твоє від тебе не втече».
Професор почасти мав рацію. Інколи нашому художникові, справді, хотілося погуляти, пофорсити, показати, словом, подекуди свою молодість. Але при всьому тому він міг узяти над собою владу. Часом він міг забути все, взявшись за пензель, і відривався від нього зовсім так, як від чарівного обірваного сну. Смак його розвивався помітно. Ще не розумів він усієї глибини Рафаеля[69], але вже захоплювався бистрим, широким пензлем Гвіда[70], зупинявся перед портретами Тиціана[71], захоплювався фламандцями[72]. Ще потемніла обволока, що вкриває старі картини, не вся зійшла перед ним; але він уже добачав у них щось, хоч у душі і не згоджувався з професором, ніби старовинні майстри так недосяжно відійшли від нас; йому здавалося навіть, що дев’ятнадцятий вік де в чому значно випередив їх, що наслідування природі стало тепер якимсь яскравішим, живішим, ближчим; словом, він думав у цьому випадку так, як думає молодість, що вже збагнула дещо і відчуває це в гордій внутрішній свідомості. Іноді ставало йому прикро, коли він бачив, як заїжджий живописець, француз або німець, іноді навіть зовсім не живописець з покликання, одною тільки звичною манерою, жвавістю пензля та яскравістю фарб викликав загальний шум і збивав собі вмить грошовий капітал. Це спадало йому на думку не тоді, коли, зайнятий весь своєю роботою, він забував і пиття, і їжу, і весь світ, а тоді, коли, нарешті, сильно підступала необхідність, коли ні на що було купити пензлів та фарб, коли невідчіпливий хазяїн приходив разів по десять на день вимагати плату за квартиру. Тоді принадно вимальовувалась у голодній його уяві доля багача-живописця; тоді пробігала навіть думка, що пробігає часто в руській голові: кинути все і загуляти з горя на зло всьому. І тепер він був майже в такому стані.
— Так! терпи, терпи! — промовив він з досадою. — Є ж, нарешті, і терпінню край. Терпи! а на які гроші я завтра обідатиму? Позичити ж мені ніхто не позичить. А поніс би я продавати всі мої картини й рисунки: за них мені за всі двогривеник дадуть. Вони корисні, звичайно, я це відчуваю: кожна з них розпочата не даремно, в кожній з них я про щось довідався. Та що з того? етюди, спроби — і все будуть етюди, спроби, і кінця не буде їм. Та й хто купить, не знаючи мене на ймення; та й кому потрібні малюнки з антиків[73] і натурного класу, або моя незакінчена любов Псіхеї[74], або перспектива моєї кімнати, або портрет мого Микити, хоч він, далебі, кращий від портретів якогось модного живописця? Та що, справді? Чого я мучуся і, як учень, копаюся в абетці, коли я міг би блиснути не згірш від інших і бути так само, як вони, при грошах.
68
*
72
*