— Ні, не можна полагодити: поганий гардероб!
У Акакія Акакійовича від цих слів тьохнуло серце.
— Чого ж не можна, Петровичу? — сказав він мало не благальним голосом дитини, — тільки ж і всього, що на плечах попротиралося, а у тебе ж є які-небудь клаптики…
— Та клаптики можна знайти, клаптики знайдуться, — сказав Петрович, — та пришити їх не можна: діло зовсім гниле, зачепиш голкою — от воно й розлазиться.
— Нехай собі розлазиться, а ти зараз же латочку.
— Та латочку ж ні на що покласти, держатися їй нема, за що, виносилося дуже вже. Тільки й слави, що сукно, а вітер подме, то й розлетиться.
— Ну, та вже прикріпи. Як же це так, справді, той!..
— Ні, — сказав Петрович твердо, — нічого не можна зробити. Діло зовсім погане. Ви краще вже, як прийде зимова холодна пора, наробіть собі з неї онучок, бо панчоха не гріє. Це німці вигадали, щоб собі більше грошей забирати (Петрович любив при нагоді шпигнути німців); а шинель уже, мабуть, доведеться вам нову справляти.
На слові «нову» Акакієві Акакійовичу потемніло в очах, і все, що було в кімнаті, так і пішло перед ним плутатися. Він бачив ясно самого тільки генерала із заліпленим папірцем обличчям, що був на кришці Петровичевої табакерки.
— Як же нову? — сказав він, все ще ніби перебуваючи вві сні, — у мене ж і грошей на це нема.
— А так, нову, — сказав з варварським спокоєм Петрович.
— Ну, а коли б довелося нову, то якби вона той…
— Цебто, скільки коштуватиме?
— Еге.
— Та три півсотні з лишком треба буде покласти, — сказав Петрович і стиснув при цьому значущо губи. Він дуже любив сильні ефекти, любив раптом як-небудь спантеличити до краю і потім подивитися скоса, як спантеличений скривиться від таких слів.
— Півтораста карбованців за шинель! — скрикнув бідолашний Акакій Акакійович, скрикнув, можливо, вперше на віку, бо відзначався завжди тихістю голосу.
— А так, — сказав Петрович, — та ще яка шинель. Коли покласти на комір куницю, та дати відлогу на шовковій підкладці, то й у двісті вскочить.
— Петровичу, будь ласка, — говорив Акакій Акакійович благальним голосом, не чуючи і не стараючись чути сказаних Петровичем слів і усіх його ефектів, — як-небудь уже полагодь, щоб хоч скільки-небудь іще послужила.
— Та ні, це вийде: і роботу марнувати, і гроші задарма витрачати, — сказав Петрович, і Акакій Акакійович після таких слів вийшов зовсім знищений.
А Петрович, коли той пішов, довго ще стояв, значущо стиснувши губи і не беручись до роботи, задоволений, що й себе показав, та й кравецького майстерства теж не зганьбив.
Вийшовши на вулицю, Акакій Акакійович був як уві сні. «Отаке діло такеє, — говорив він сам собі, — я, справді, й не думав, щоб воно вийшло той… — а потім, трохи помовчавши, додав: — Так ось як! нарешті ось що вийшло! а я, справді, і гадки собі не мав, щоб воно було отак». По цьому він знову довгенько помовчав, після чого промовив: «Так отак воно! от яке вже, справді, зовсім несподіване той… цього б ніяк… отака-то справа». Сказавши це, він, замість того, щоб іти додому, пішов зовсім у протилежний бік, сам того не помічаючи. Дорогою зачепив його усім забрудненим своїм боком сажотрус і почорнив усе плече йому; ціла шапка вапна висипалась на нього з верху якогось недобудованого дому. Він нічого цього не помітив, і вже потім, коли наштовхнувся на будочника[109], який, поставивши біля себе свою алебарду, натрушував з ріжка на мозолястий кулак табаки, тільки тоді трохи опам’ятався, та й то через те, що будочник сказав: «Чого лізеш у самісіньке рило, хіба нема тобі трухтуару?» Це примусило його оглянутись і повернути додому. Тільки тут почав він збирати думки, побачив ясно свій справжній стан, почав розмовляти сам із собою вже не уривчасто, а розсудливо й одверто, як з розважним приятелем, з яким можна поговорити про діло найсердечніше й найближче. «Ну, ні, — сказав Акакій Акакійович: — тепер з Петровичем не можна говорити: тепер він той… жінка, видно, як-небудь відлупцювала його. А от я краще прийду до нього в неділю ранком: він після суботи буде косити оком і заспавшись, то йому треба буде похмелитися, а жінка грошей не дасть, тоді я йому гривеника і той, у руку, — він і буде згідливіший, і шинель тоді й той…» Так розмислив сам із собою Акакій Акакійович, підбадьорив себе, дочекався першої неділі і, побачивши здаля, що жінка Петровича кудись виходила з дому, він просто до нього. Петрович, справді, після суботи косив оком, голову хилив додолу й був зовсім заспавшись; та при всьому тому, як тільки почув, про що мова, то начебто його чорт штовхнув. «Не можна, — сказав, — звольте замовити нову». Акакій Акакійович тут і всунув йому гривеника. «Дякую вам, пане, підкріплюсь трохи за ваше здоров’я, — сказав Петрович, — а вже про шинель не турбуйтесь: вона ні на що годяще не годиться. Нову шинель я вже вам пошию на славу, тут ми докажемо».
109
*