— Дуже, дуже хороша! — сказав Чертокуцький, — з усіх боків показна коняка! а дозвольте, ваше превосходительство, спитати, як вона ходить?
— Хода в неї добра; тільки… чорт його знає… отой дурень фершал дав їй якихось там пілюль, і ось уже два дні все чхає.
— Дуже, дуже хороша. А чи маєте, ваше превосходительство, відповідний екіпаж?
— Екіпаж?.. Та це ж верхова коняка.
— Я це знаю; але я спитав, ваше превосходительство, для того, щоб довідатись, чи маєте ви й для інших коней відповідний екіпаж?
— Ну, екіпажів у мене не надто багато. Мені, правду вам сказавши, давно хочеться мати модну коляску. Я писав про це братові моєму, що тепер у Петербурзі, та не знаю, чи пришле він, чи ні.
— Мені здається, ваше превосходительство, — зауважив полковник, — нема кращої коляски, як віденська.
— Ви справедливо думаєте, пуф, пуф, пуф.
— У мене, ваше превосходительство, є прекрасна коляска, справжньої віденської роботи.
— Яка? Та, що ви нею приїхали?
— О, ні. Це так, на щодень, власне для моїх подорожей, але та… це просто чудо, легенька, як пір’їнка, а коли ви сядете в неї, то прямо, ніби, з дозволу вашого превосходительства, нянька вас у колисці гойдала.
— Така вигідна?
— Дуже, дуже вигідна; подушки, ресори, усе це наче на картинці намальоване.
— Це добре.
— А що вже містка! тобто, я, ваше превосходительство, і не бачив ще такої. Коли я служив, то у мене в ящики влазило десять пляшок рому і двадцять фунтів тютюну, крім того, зо мною ще було щось біля шести мундирів, білизна і два чубуки, ваше превосходительство, такі довгі, як з дозволу сказати, солітер, а в кармани можна цілого бика покласти.
— Це добре.
— Я, ваше превосходительство, заплатив за неї чотири тисячі.
— Як така ціна, то, певне, хороша, і ви купили її самі?
— Ні, ваше превосходительство; вона дісталася випадково. Її купив мій приятель, прехороший чоловік, товариш мого дитинства, з яким би ви зійшлися цілком; ми з ним, що твоє, що моє, однаково. Я виграв її у нього в карти. Чи не зволите, ваше превосходительство зробити мені честь завітати до мене завтра на обід, і на коляску поглянете.
— Не знаю вже, що вам на це сказати. Мені самому якось воно… Хіба вже дозволите разом з панами офіцерами.
— І панів офіцерів прошу покірно. Панове, я матиму за велику собі честь радість бачити вас у себе в домі!
Полковник, майор та інші офіцери подякували за те ввічливим поклоном.
— Я, ваше превосходительство, сам тієї думки, що коли купувати річ, то доконче хорошу, а коли абияку, то нема чого й заводитись. От у мене, коли вшануєте мене завтра відвідинами, я покажу дещо, заведене мною для хазяйства.
Генерал подивився і випустив із рота дим.
Чертокуцький був надзвичайно радий, що запросив до себе панів офіцерів; він заздалегідь замовляв у голові своїй паштети та соуси, поглядав дуже весело на панів офіцерів, які теж із свого боку якось подвоїли до нього свою приязнь, що було видно з очей їх та з невеликих порухів, схожих на півуклони. Чертокуцький виступав наперед якось сміливіше, і в голосі його забриніла знеможеність: ознака голосу, обтяженого насолодою.
— Там, ваше превосходительство, познайомитеся з господинею.
— Мені дуже приємно, — сказав генерал, погладжуючи вуса.
Чертокуцький хотів після цього зараз-таки рушити додому, щоб завчасу приготувати все для прийому гостей і завтрашнього обіду; він уже взяв був і капелюх у руки, та якось воно дивно вийшло, що він зостався ще на якийсь час. Тим часом уже в кімнаті були розставлені ломберні столи. Незабаром усе товариство розділилось на четверні партії у віст і посідало в різних кутках генеральських кімнат.
Подали свічки. Чертокуцький довго не знав, сідати чи не сідати йому до вісту. Та як пани офіцери почали запрошувати, то йому видалось дуже супротивним звичаям людським одмовитись. Він сів. Непомітно опинилась перед ним склянка з пуншем, яку він, забувшись, ту ж мить випив. Зігравши два роберти[119], Чертокуцький знову знайшов перед себе склянку з пуншем, яку теж, забувшись, випив, промовивши спочатку: «Час, панове, мені додому, далебі, час». Проте знову сів і на другу партію. Тим часом розмова по різних кутках кімнати набрала уже цілком своєрідного характеру. Гравці у віст були досить мовчазні, але ті, що не грали, а сиділи на канапах осторонь, провадили свою розмову. В однім кутку штаб-ротмістр[120], підклавши собі під бік подушку, з люлькою в зубах, розказував досить вільно й плавно любовні свої пригоди і до краю зацікавив усіх, що навколо нього зібралися. Один дуже товстий поміщик з короткими руками, трохи схожими на дві пророслі картоплини, слухав з надзвичайно солодкою міною і тільки інколи намагався закласти коротеньку свою руку за широку спину, щоб витягти звідтіля табакерку. В іншому кутку зав’язалась досить палка суперечка про батальйонне навчання, і Чертокуцький, який у цей час уже двічі, замість дами, скинув валета, втручався раптом у чужу розмову і кричав із свого кутка: «В якому році?» або «Якого полку?», не помічаючи, що іноді питання було зовсім не до речі. Нарешті, за кілька хвилин до вечері, віст припинився, але він іще продовжувався на словах. І, здавалося, голови всіх були заповнені вістом. Чертокуцький добре пам’ятав, що виграв багато, але руками не взяв нічого і, вставши з-за стола, довго стояв так ото, як людина, що не має в кишені носової хусточки. Тим часом подали вечерю. Певне діло, вин було досить, і Чертокуцький мало не мимохіть мусив інколи наливати собі в склянку, бо й праворуч і ліворуч стояли пляшки.
120
*