— Генерал? А, то він уже їде? Та що ж це, чорт забирай, мене ніхто не розбудив. А обід, як там обід, чи все там готове як слід?
— Який обід?
— А хіба я не замовляв?
— Ти? ти приїхав о четвертій годині ночі і хоч як я тебе розпитувала, ти нічого не сказав мені. Я тебе, пульпультику, тому не будила, що мені шкода тебе стало: ти й трошки не спав… — Останні слова вимовила вона дуже ніжним та повним благання голосом.
Чертокуцький, витріщивши очі, хвилину лежав на постелі, як громом прибитий. Нарешті, зіскочив він у самій сорочці з постелі, забувши, що це зовсім непристойно.
— Ох, коняка ж я! — сказав він, ударивши себе по лобі. — Я запросив їх на обід. Що робити? далеко вони?
— Я не знаю… вони повинні цю ж хвилину вже бути тут.
— Серденько… сховайся! Гей, хто там! ти, мала! біжи, чого, дурна, боїшся, приїдуть офіцери зараз. Ти скажи, що пана немає вдома, скажи, що й не буде зовсім, що ще зранку виїхав, чуєш! і дворовим усім скажи, та швидше-бо!
Сказавши це, він схопив нашвидку халат і побіг сховатись у екіпажний сарай, гадаючи, що там йому зовсім буде безпечно. Але, ставши в кутку сарая, він побачив, що й тут його можуть як-небудь побачити. «А так ось буде краще», — майнуло йому в голові, і він за мить одкинув східці у колясці, що стояла ближче, стрибнув туди, зачинив за собою дверцята, задля більшої безпечності прикрився хвартухом та шкірою і притих зовсім, зігнувшись у своєму халаті.
Тим часом екіпажі під’їхали до ґанку.
Вийшов генерал і струснувся, за ним полковник, поправляючи руками султан у себе на капелюсі. Далі вискочив з дрожки товстий майор, держачи під пахвою шаблю. Далі вискочили з бонвояжа тоненькі підпоручики[121] з прапорщиком, що сидів на руках, нарешті зійшли з сідел офіцери, які хизувалися на конях.
— Пана нема вдома, — сказав, виходячи на ґанок, лакей.
— Як то нема? одначе, він же таки буде на обід?
— Ні, пане. Вони поїхали на цілий день. Хіба що завтра на цю годину будуть.
— От тобі й на! — сказав генерал, — як же це…
— Далебі, чудасія, — сказав полковник, сміючись.
— Та ні, як же це так робити? — вів своєї незадоволений генерал: — Фіть… Чорт… Ну, не можеш пригостити, навіщо напрошуватись?
— Я, ваше превосходительство, не розумію, як можна таке робити, — сказав один молодий офіцер.
— Що? — сказав генерал, що мав звичай раз у раз вимовляти це запитальне слівце, коли розмовляв з обер-офіцером.
— Я казав, ваше превосходительство: як можна так чинити.
— Натурально… Ну, не випадає там, чи як, — дай знати принаймні або не запрошуй.
— Що ж, ваше превосходительство, нічого робити їдьмо назад! — сказав полковник.
— Певна річ, іншого способу нема. А втім, на коляску ми можемо глянути і без нього. Він, мабуть, її не взяв з собою. Гей, хто там, підійди, братіку, сюди!
— Чого зволите?
— Ти конюх?
— Конюх, ваше превосходительство.
— Покажи-но нам нову коляску, що недавно придбав твій пан.
— А ходіть, будьте ласкаві, до сарая!
Генерал рушив разом з офіцерами до сарая.
— От дозвольте, я її трохи викочу, тут темненько.
— Досить, досить, гаразд!
Генерал та офіцери обійшли навкруг коляски; старанно оглянули колеса та ресори.
— Ну, нічого нема особливого, — сказав генерал, — коляска як коляска.
— Зовсім непоказна, — сказав полковник, — нічогісінько нема в ній доброго.
— Мені здається, ваше превосходительство, що вона зовсім не варта чотирьох тисяч, — сказав один з молодих офіцерів.
— Що?
— Я кажу, ваше превосходительство, що мені здається, вона не варта чотирьох тисяч.
— Яких там чотирьох тисяч! вона й двох не варта. Просто нічого тут нема. Хіба всередині є щось незвичайне… Будь ласка, одстебни-но, хлопче, хвартух…
І перед очима в офіцерів постав Чертокуцький, що сидів у халаті, чудернацьки зігнувшися.
— А, ви тут!.. — промовив вражений генерал.
По тім слові генерал мерщій причинив дверці, закрив знову Чертокуцького хвартухом і поїхав разом з панами офіцерами.
Записки божевільного*
Жовтня 3.
Сьогоднішнього дня трапилася надзвичайна пригода. Я встав уранці досить пізно, і коли Мавра принесла мені почищені чоботи, я спитав, котра година. Почувши, що вже давно вибило десяту, я поспішив скоріше одягтися. Правду кажучи, я б зовсім не пішов до департаменту, знаючи заздалегідь, як кисло скривиться наш начальник відділу. Він давно вже мені каже: «Що це в тебе, братіку, в голові завжди розгардіяш такий? Ти часом бігаєш, мов очманілий, справу іноді так переплутаєш, що й сам сатана не розбере, в титулі поставиш маленьку літеру, не виставиш ні числа, ні номера». Проклята чапля! він, певне, заздрить, що я сиджу в директорському кабінеті та направляю пера для його превосходительства[122]. Одно слово, я не пішов би до департаменту, коли б не мав надії побачитись із скарбником та якраз, може, випросити в того жида хоч що-небудь із платні наперед. От іще створіння! Щоб він тобі видав коли за місяць наперед гроші — Боже ти мій Господи, та скоріше Страшний суд настане! Проси, хоч лусни, хоч у якій будь скруті — не дасть чортяка сивий. А на квартирі власна куховарка б’є його по щоках. Про це весь світ знає. Я не розумію, що за користь служити в департаменті. Ніякісіньких ресурсів. От у губернському правлінні, гражданських та казенних палатах зовсім інша річ: там, дивись, приткнувся котрийсь у самім куточку та й пописує. Фрачина на ньому паскудний, пика така, що плюнути хочеться, а глянь-но ти, яку він дачу наймає! Фарфорової золоченої чашки і не неси до нього: «Це, — каже, — лікарський подарунок»; а йому давай пару рисаків, чи дрожку, чи бобра карбованців на триста. З вигляду такий тихенький, говорить так делікатно: «Позичте ножичка загострити перце», — а там обчистить так, що саму сорочку залишить на прохачеві. Правда, в нас зате служба благородна, чистота така у всьому, якої довіку не бачити губернському правлінню: столи з червоного дерева, і всі начальники на ви. Так, правду кажучи, коли б не благородство служби, я б давно покинув департамент.
122
*