Карета спинилась перед яскраво освітленим під’їздом, і його одночасно вразили: ряд екіпажів, гомін кучерів, яскраво освітлені вікна і звуки музики. Лакей у багатій лівреї висадив його з карети й шанобливо провів у сіни з мармуровими колонами, з облитим золотом швейцаром, з розкиданими плащами й шубами, з яскравою лампою. Легкі сходи з блискучими поручнями, овіяні пахощами, здіймалися вгору. Він уже був на них, уже зайшов до першої зали, жахнувшись і подавшись назад за першим кроком від страшенної велелюдності. Незвичайна ряснота облич вкрай збентежила його; йому здавалося, що якийсь демон покришив увесь світ на силу-силенну різних шматків, і всі ці шматки без пуття, без ладу змішав докупи. Білосніжні дамські плечі і чорні фраки, люстри, лампи, легкі хвилясті серпанки, ефірні стрічки і товстий контрабас, що виглядав з-за поруччя розкішних хорів, — усе було для нього прекрасним. Він побачив за одним разом стільки поважних стариків і напівстариків з орденами на фраках, дам, що так легко, гордо й граціозно виступали по паркету або сиділи рядом, він почув стільки слів французьких і англійських, до того ж молоді люди в чорних фраках були сповнені такого благородства, з такою гідністю говорили й мовчали, так не вміли сказати нічого зайвого, так велично жартували, так шанобливо посміхалися, такі прекрасні носили бакенбарди, так вправно вміли показувати прегарні руки, поправляючи галстук, дами такі були тендітні, такі заглиблені в цілковите самовдоволення й захват, так чарівно опускали очі, що… але сам уже смиренний вигляд Піскарьова, що боязко притулився до колони, показував, що він розгубився зовсім. У цей час натовп обступив танцюючу групу. Вони линули, оповиті прозорим витвором Парижа, в одязі, зітканому з самого повітря; недбало торкалися вони блискучими ніжками паркету і були ще ефірніші, ніж коли б зовсім до нього не дотикались. Але одна з-поміж них найкраще, найрозкішніше і найпишніше вбрана. Невимовне, найвитонченіше поєднання смаку розлилося в усьому її уборі, і при всьому тому вона, здавалося, зовсім про нього не дбала і воно вилилося мимоволі, само собою. Вона і дивилась і не дивилась на натовп глядачів навколо, прекрасні довгі вії опустились байдуже, і сяюча білість обличчя її ще сліпучіше впала в очі, коли вона нахилила голову, і легка тінь огорнула чарівне чоло її.
Піскарьов доклав усіх зусиль, щоб розсунути натовп і придивитися до неї; але, на превелику досаду, якась величезна голова з темним кучерявим волоссям заступала її раз у раз; до того ж натовп його притис так, що він не смів податися наперед, не смів ступити назад, боячись штовхнути якось кого-небудь з таємних радників. Та от він продерся-таки наперед і поглянув на своє вбрання, бажаючи як слід причепуритися. Боже, що це! на ньому був сюртук і весь вимазаний фарбою: поспішаючи їхати, він забув навіть переодягтися в пристойне вбрання. Він почервонів до вух і, понуривши голову, хотів провалитися, але провалитись не було куди; камер-юнкери в блискучих костюмах збилися позад нього, як стіна. Він уже волів бути якнайдалі від красуні з прекрасним чолом та віями. З острахом звів очі глянути, чи не дивиться вона на нього: Боже! вона стоїть перед ним… Але що це? що це? «Це вона!» — скрикнув він майже на весь голос. Справді, це була вона, та сама, яку зустрів він на Невському і яку провів до її оселі.
Вона підняла тим часом свої вії і глянула на всіх своїм ясним поглядом. «Ай, ай, ай, яка гарна!..» — міг тільки вимовити він, бо йому перехопило подих. Вона обвела своїми очима все коло, що наперебій прагнуло привернути її увагу, та з якоюсь утомою й неувагою вона скоро відвела їх і зустрілася з очима Піскарьова. О, яке небо! який рай! Дай сили, Боже, витерпіти це! життя не вмістить його, він зруйнує і забере душу! Вона подала знак, та не рукою, не схилянням голови, — ні: в її всепереможних очах з’явився цей знак таким тонким, непомітним виразом, що ніхто не міг його бачити, — але він бачив, він зрозумів його. Танець тривав довго; стомлена музика, здавалося, зовсім погасала й завмирала, і знову виривалася, вищала й гриміла; нарешті — кінець! Вона сіла, груди її здіймалися під тонким димом серпанку; рука її (Боже, яка чудова рука!) впала на коліна, зібгавши під собою її легеньке плаття, і плаття під нею, здавалося, почало дихати музикою, і тонкий бузковий колір його ще ясніше підкреслив яскраву білість цієї прекрасної руки. Торкнутися б тільки її — і нічого більше!