Листопада 8.
Був у театрі. Грали руського дурня Філатку. Дуже сміявся. Був ще якийсь водевіль з кумедними віршиками про стряпчих, особливо про одного колезького реєстратора, дуже вільно написані, так що я дивувався, як пропустила цензура, а про купців прямо кажуть, що вони обманюють народ і що синки їхні бешкетують та лізуть у дворяни. Про журналістів теж дуже кумедний куплет: що вони люблять усе лаяти і що автор просить у публіки захисту. Дуже забавні п’єси пишуть тепер сочинителі. Я люблю бувати в театрі. Аби тільки копійка завелася в кишені — ніяк не втерпиш, щоб не піти. А от із нашого брата чиновників є такі свині: нізащо не піде, мужик, до театру; хіба даси йому— квиток даром. Співала одна співачка дуже гарно. Я згадав про ту… ех, канальство!.. нічого, нічого… мовчу.
Листопада 9.
О восьмій годині вирушив до департаменту. Начальник відділу удав, ніби він не помітив мого приходу. Я теж із свого боку, — ніби нічого поміж нами і не було. Переглядав та звіряв папери. Вийшов о четвертій годині. Проходив повз директорову квартиру, але нікого не було видно. По обіді здебільшого лежав на ліжку.
Листопада 11.
Сьогодні сидів у кабінеті нашого директора, загострив для нього двадцять три пера і для її, ой! ой!.. для її превосходительства четверо пер. Він дуже любить, щоб стояло багато пер. У! мудра десь-то голова! Усе мовчить, а в голові, я думаю, все розмірковує. Хотілося б мені знати, про що він найбільше думає; що там снується в тій голові. Хотів би я придивитись ближче до життя того панства, до всіх отих еківоків та придворних штук, як вони, що вони роблять у своєму колі — от про що хотів би я дізнатись! Я кілька разів думав почати розмову з його превосходительством, тільки, чорт забери, ніяк не слухається язик: скажеш тільки холодно чи тепло надворі, а більше нізащо нічого не вимовиш. Хотів би я заглянути до вітальні, куди бачиш тільки іноді розчинені двері, за вітальнею ще в одну кімнату. Ех, як там пишно прибрано! Які дзеркала та фарфори. Хотілось би заглянути туди, на ту половину, де її превосходительство, — от куди б мені хотілось! до будуару, як то там стоять усі ці баночки, пляшечки, квіти такі, що й дихнути на них страшно, як лежить там розкидане вбрання її, більше схоже на повітря, аніж на вбрання. Хотілось би заглянути в опочивальню… там, я думаю, дива, там, я думаю, рай, якого й на небесах немає. Глянути б на той стільчик, що на нього ставить вона, встаючи з постелі, свою ніжку, як надівається на ту ніжку біла, мов сніг, панчішка… ай! ай! ай! нічого… нічого… мовчу.
Сьогодні, одначе, мене ніби світлом осіяло: я згадав про розмову двох собачат, яку чув на Невському проспекті. «Добре, — подумав я сам собі, — я тепер про все дізнаюсь. Треба захопити листування, що його вели поміж собою ті паскудні собачата. Звідти я, певне, про дещо довідаюся». Правду кажучи, я навіть одного разу був підкликав до себе Меджі і сказав: «Слухай-но, Меджі, от ми тепер самі, я, коли хочеш, і двері замкну, отже, ніхто нас не буде бачити, розкажи мені все, що ти знаєш про панночку, що вона, і як? Я забожуся перед тобою, що нікому не розповім». Та хитре собача підібгало під себе хвоста, скоцюрбилось удвоє і вийшло тихесенько в двері, мовби нічого не чуло. Я давно мав підозру, що собака далеко розумніший за людину; я був навіть певний, що він може говорити, та що є в ньому тільки якась упертість. Він чудовий політик: все помічає, кожен людський крок. Ні, що б там не було, я взавтра ж вирушаю у дім Звєркова, допитаю Фідель і, коли пощастить, перехоплю всі листи, які писала до неї Меджі.
Листопада 12.