О другій годині після півдня вирушив, маючи на меті доконче побачити Фідель та допитати її. Я не терплю капусти, якою так і тхне зі всіх роздрібних крамниць на Міщанській; до того ж з-під воріт кожного дому несе таким пеклом, що я, затуливши носа, біг навзаводи. Та й негідні ремісники напускають із своїх майстерень стільки кіптяви та диму, що благородній людині нема ніякої змоги тут проходжатися. Коли я вибрався на шостий поверх і задзвонив у дзвіночок, вийшла дівчина, не зовсім погана з себе, трохи у ластовинні. Я впізнав її. То була та сама, що йшла разом із старенькою. Вона трошки зашарілася, і я зразу зметикував: тобі, голубонько, заміж хочеться. «Чого вам треба?» — сказала вона. «Мені треба поговорити з вашим собачам». Дівчина була дурна! я зразу побачив, що дурна! Собача підбігло на той час, гавкаючи; я хотів його вхопити, та паскудне трохи не вхопило мене зубами за ніс. Я побачив, проте, в кутку його козуб. Е, цього-от мені й треба! Я підійшов до нього, перетрусив солому в дерев’яній коробці і, на превелику радість собі, дістав невеличкий жмут маленьких папірців. Паскудне собача, побачивши таке, спершу вкусило мене за литку, а тоді, як донюхалось, що я забрав папери, почало вищати та лащитись, але я сказав: «Ні, голубонько, прощавай!» — і кинувся навтікача. Дівчина, мабуть, подумала, що я божевільний, бо злякалася страшенно. Прийшовши додому, я хотів був зразу взятися до роботи і розсортувати ті листи, бо при свічках трохи недобачаю. Але Мавра заходилася мити підлогу. Ці дурні чухонки завжди не до речі охайні. І через те я пішов проходитесь та обмірковувати цю подію. Аж тепер дізнаюсь я нарешті про всі діла, помисли, всі ті пружини і дійду, нарешті, до всього. Ці листи все мені відкриють. Собаки народ розумний, вони знають усі політичні взаємини і через те буде там, певне, все: портрет та всі діла цього мужа. Буде там що-небудь і про ту, яка… нічого, мовчу! Надвечір я прийшов додому. Здебільшого лежав на ліжку.
Листопада 13.
Ану, поглянемо: писання досить чітке. Однак у почерку все ж є ніби щось собаче. Прочитаємо:
Люба Фідель! я все не можу звикнути до твого міщанського ймення[129]. Ніби вже не могли назвати тебе краще? Фідель, Роза — який пошлий тон, одначе все це дрібниці. Я дуже рада, що ми надумались писати одна до одної.
Листа писано дуже правильно. Пунктуація і навіть буква ѣ скрізь на своєму місці. Та так просто не напише й наш начальник відділу, хоч він і хвалиться, ніби десь-то вчився в університеті. Глянемо далі:
Мені здається, що ділитися своїми думками, почуттями, враженнями з другим, це одне з найбільших благ у світі.
Гм! думку цю запозичено з одного твору, перекладеного з німецької[130]. Не пригадую, як зветься.
Кажу це я з досвіду, хоч по світу і не бігала далі, як до брами нашого будинку. Хто ж бо знає в житті стільки втіхи, як я? Панночка моя, на яку папа́ каже Софі, любить мене, як душу.
Ай! ай!.. нічого, нічого. Мовчу!
Папа́ теж дуже пестять. Я п’ю чай та кофе з вершками. Ах, ma chére[131], я мушу тобі сказати, що зовсім не бачу задоволення у великих, обгризених кістках, що їх жере на кухні наш Полкан. Кістки добрі тільки з дичини, та й то лише тоді, коли ніхто не висмоктав з них мозку. Дуже добре змішати кілька соусів докупи, але щоб без каперсів та без зелені; але не знаю я гіршої звички, як давати собакам виліплені з хліба кульки. Сидить собі за столом якийсь пан, що тримав у своїх руках усякі гидоти, почне м’яти тими руками хліб, підкличе тебе і ткне тобі в зуби кульку. Одмовитись якось незвичайно, ну й їси; з огидою, а їси…
Чорт знає, що таке! Яка нісенітниця! Не було ніби чогось кращого, про що написати. Подивимось на другій сторінці. Чи не буде чого цікавішого.
Я дуже охоче сповіщатиму тобі про всі, що в нас трапляються, події. Я вже тобі дещо казала про найстаршого пана, якого Софі називає папа́. Це дуже чудна людина.
Ага! ось нарешті! Так, я знав: у них політичний погляд на всі речі. Побачимо, що папа́:
…дуже чудна людина. Він здебільшого мовчить. Говорить дуже рідко; але тиждень тому все говорив сам із собою: «Дадуть чи не дадуть?» Візьме в одну руку папірця, другу стисне порожню та й говорить: «Дадуть чи не дадуть?» Раз якось він звернувся і до мене з запитанням: «Як на твою думку, Меджі? дадуть чи не дадуть?» Я нічогісінько не могла зрозуміти, понюхала його чобота й пішла собі геть. Потім, ma chére, так за тиждень, папа́ прийшов радий-радісінький. Цілий ранок ходили до нього пани в мундирах і з чимось поздоровляли. За столом папа́ був такий веселий, як іще ніколи я не бачила, розповідав анекдоти, а по обіді підняв мене до своєї шиї й сказав: «А глянь, Меджі, що воно таке». Я побачила якусь стрічечку. Я нюхала її, та не знайшла ніякого аромату; нарешті потихеньку лизнула: солонувате трошки.
129
*
130
*