Гм! Це собача, здається мені, занадто вже… щоб не одшмагали його часом! А! то він честолюбець! Це треба взяти до уваги.
Прощай! ma chére! я біжу і таке інше… і таке інше… Взавтра закінчу листа. Ну, здорова будь! я тепер знову з тобою. Сьогодні панночка моя Софі…
А! ну, побачимо, що Софі. Ех, канальство!.. Нічого, нічого… читаємо далі.
…панночка моя Софі надзвичайно метушилася. Вона збиралася на бал, і я зраділа, що коли її не буде, зможу писати до тебе. Моя Софі завжди надзвичайно радо іде на бал, хоч одягаючись завжди майже сердиться. Ніяк не розумію, ma chére, приємності їхати на бал. Софі приїжджає з балу додому о шостій годині ранку, і я майже завжди догадуюсь, бачачи її такою блідою та охлялою, що їй, бідолашній, не давали там їсти. Я, правду кажучи, ніколи не могла б отак жити. Коли б мені не давали соусу з рябчиком, чи печені з курячих крилець, то… я й не знаю, що б зо мною було. Добрий також соус із кашкою. А морква чи ріпа, чи там артишоки ніколи не будуть добрі.
Надзвичайно нерівний стиль. Зразу видно, що не людина писала. Почне так, як слід, а скінчить собачиною. Заглянемо ще в одну писульку. Довгенька щось. Гм! і числа не проставлено.
Ах! люба, яке відчутне наближення весни. Серце моє б’ється, ніби все сподівається чогось. У вухах шумить безперестанку. Так що я часто, піднявши ніжку, стою кілька хвилин, прислухаючись до дверей. Я тобі признаюсь, що в мене багато куртизанів. Я часто, сидячи на вікні, розглядаю їх. Ах, коли б ти знала, які поміж них є потвори! Який-небудь незграбний дворняга, дурний страшенно, з лиця видно, що дурний, іде поважно вулицею і уявляє, що він превельможна особа, думає, що так на нього й задивляться всі. Аж ніяк. Я навіть і уваги не звернула, так, ніби й не бачила його. А який страшний дога зупиняється в мене перед вікном! Коли б він став на задні лапи, чого він, нечема, певно, й не вміє, то був би він на цілу голову вищий за папа́ моєї Софі, який теж досить високий на зріст і товстий із себе. Цей дурень нахаба, мабуть, престрашенний. Я погарчала на нього, а йому й байдужісінько. Хоч би скривився! висолопив свого язика, розвісив величезні вуха та й дивиться у вікно — такий мужик! Але невже ти думаєш, ma chére, що серце моє байдуже до всіх упадань, — ой, ні… Коли б ти бачила одного кавалера, що перелазить через паркан сусіднього дому, Трезора на ймення. Ах, ma chére, яка у нього мордочка!
Тьху, к чорту!.. Яке паскудство!.. І як то можна наповнювати листи отакими дурницями. Мені давайте людину! Я хочу бачити людину; я вимагаю поживи тієї, яка живила б та втішала мою душу; а замість того отакі тобі теревені… Перегорнемо через сторінку, чи не буде краще:
…Софі сиділа за столиком і щось шила. Я дивилась у вікно, бо я люблю розглядати перехожих. Але раптом увійшов лакей і сказав: «Теплов!» — «Проси!» — крикнула Софі й кинулась обнімати мене. «Ах, Меджі, Меджі! Коли б ти знала, хто це: брюнет, камер-юнкер, а очі які! чорні та ясні, мов огонь». І Софі побігла до себе. За хвилину увійшов молодий камер-юнкер, з чорними бакенбардами, підійшов до дзеркала, поправив зачіску і оглянувся по кімнаті. Я погарчала і сіла на своє місце. Софі незабаром вийшла і весело вклонилась на його шаркання; я ж собі так, ніби нічого й не помічаю, все дивилася у вікно, голову, одначе, нахилила трохи набік і намагалася почути, про що вони говорять. Ах, ma chére, про які дурниці вони говорили. Вони говорили про те, як одна дама, танцюючи, замість одного коліна та зробила якесь інше; також, що якийсь там Бобов дуже скидався у своєму жабо на лелеку і трохи був не впав; що якась там Лідіна уявляє, ніби в неї голубі очі, а тимчасом вони в неї зелені, — і таке інше. Куди там, подумала я сама до себе: коли порівняти камер-юнкера з Трезором! Небо! яка різниця! У камер-юнкера, по-перше, зовсім гладеньке, широке обличчя, а навкруги бакенбарди, ніби він обв’язав його чорною хусткою; а в Трезора мордочка тонесенька, і на самому лобі біла лисинка. Талію у Трезора не можна й порівняти з камер-юнкерською. А очі, манери, звички зовсім не ті. О, яка різниця! Я не знаю, чим він їй так сподобався. Чого вона від нього в такому захваті?..
Мені самому здається, що тут щось воно не так. Не може того бути, щоб її міг так причарувати камер-юнкер. Подивимось далі:
Мені здається, коли подобається камер-юнкер, то незабаром подобатиметься і той самий чиновник, що сидить у папа́ в кабінеті. Ах, ma chére, якби ти знала, що це за потвора! Справжня черепаха в мішку…