Ніякого числа. День був без числа.
Ходив інкогніто по Невському проспекту. Проїжджав государ імператор. Усе місто поскидало шапки, і я теж; проте я не подав жодного знаку, що я іспанський король. Вважав, то не годиться назвати себе тут-таки, прилюдно; бо треба найперше представитися до двору. Мене затримувало тільки те, що я досі не маю королівського костюма. Хоч би яку-небудь дістати мантію. Я хотів був замовити кравцеві, та то справжні осли, до того ж вони зовсім занехаяли свою роботу, кинулись на афери і здебільшого вкладають на вулиці бруківку. Я вирішив зробити мантію з нового віцмундира, який надівав всього тільки два рази. Але щоб ті мерзотники не змогли зіпсувати, то я сам надумав шити, замкнувши двері, щоб ніхто не бачив. Я порізав ножицями його всього, бо крій повинен бути зовсім інакший.
Числа не пам’ятаю. Місяця теж не було. Було чорт знає що таке.
Мантія зовсім готова й пошита. Мавра скрикнула, коли я надів її. Проте я ще не наважуюсь представлятися до двору. Досі немає депутації з Іспанії. Без депутатів не годиться. Не матиме ніякої ваги моя гідність. Я чекаю їх з години на годину.
Число 1.
Дивують мене страшенно депутати своїм зволіканням. Які б то причини могли їх затримати. Невже Франція? Так, це найнесприятливіша держава. Ходив довідатись на пошті, чи не прибули іспанські депутати. Та поштмейстер страшенно дурний, нічого не знає: немає тут, каже, ніяких іспанських депутатів, а листи коли хочете написати, то ми приймемо за встановленим курсом. Чорт забирай! Що лист? Лист дурниця. Листи пишуть аптекарі…
Мадрид. Февруарій тридцятий.
От я і в Іспанії, і так воно хутко трапилось, що я ледве міг отямитись. Сьогодні рано з’явилися до мене депутати іспанські, і я разом з ними сів у карету. Мене здивувало, як швидко ми їхали. Мчали ми так швидко, що за півгодини досягли іспанських кордонів. А втім, тепер же по всій Європі чавунна колія[137], і пароплави їздять надзвичайно скоро. Чудна земля Іспанія: коли ми зайшли до першої кімнати, то я побачив безліч людей з виголеними головами. Я, одначе, дорозумівся, що то, певне, чи домінікани, чи капуцини, бо вони голять голови. Надзвичайно дивною видалась мені поведінка державного канцлера, який вів мене за руку; він пхнув мене в невелику кімнату і сказав: «Сиди тут, і коли ти взиватимеш себе королем Фердінандом, то я виб’ю з тебе цю охоту». Та я, знаючи, що це було тільки випробування, заперечив, за що канцлер ударив мене два рази палицею по спині й так боляче, то я мало не крикнув, проте стримався, згадавши, що то рицарський звичай, коли вступаєш у високе звання, бо в Іспанії ще й до цього часу живуть рицарські звичаї. Залишившись на самоті, я вирішив узятися до справ державних. Я відкрив, що Китай та Іспанія одна і зовсім та сама земля, і тільки через неуцтво вважають їх за різні держави. Я раджу всім написати зумисне на папері Іспанія, от і вийде Китай. Але мене, одначе, надзвичайно засмутила подія, що має статися взавтра. Взавтра о сьомій годині відбудеться дивне явище: земля сяде на місяць[138]. Про це і славетний англійський хімік Веллінгтон[139] пише. Правду кажучи, відчув я неспокій на серці, коли уявив надзвичайну ніжність та неміцність місяця. Адже місяць роблять звичайно в Гамбурзі; і препогано роблять. Я дивуюсь, як не зверне на це уваги Англія. Робить його кривий бондар[140], і видно, що дурень ніякого поняття не має про місяць. Він поклав просмолений канат і трохи оливи; і через те по всій землі сморід страшенний, що треба затуляти носа. І через те сам місяць — така ніжна куля, що люди ніяк не можуть жити, і там тепер живуть самі тільки носи. І тому ми своїх носів бачити не можемо, бо всі вони перебувають на місяці. І коли я уявив собі, що земля речовина тяжка і може, насівши, на борошно розмолоти носи наші, то охопив мене такий неспокій, що я, надівши панчохи й черевики, поспішив до зали державної ради з тим, щоб віддати поліції наказ не допустити, щоб земля сіла на місяць. Капуцини, що їх дуже багато застав у залі засідань державної ради, були люди вельми розумні, і коли я сказав: «Урятуймо, панове, місяць, бо земля хоче на нього сісти», — то всі миттю кинулись виконувати мою монаршу волю і багато їх полізло на стіни для того, щоб дістати місяця; та на той час увійшов великий канцлер. Побачивши його, всі порозбігались. Я, як король, залишився сам. Але канцлер, на диво мені, ударив мене палицею, і прогнав у мою кімнату. Таку-то силу мають в Іспанії народні звичаї!
138
*
139
*
140
*