[172], що його знають усі напам’ять, або ж нові комедійки, невинні й наївні до того, що дитина б занудилася над ними; він порівнював їхню убогу групу з цією жвавою стрімкою драматичною повіддю, де все кувалося, поки було гаряче, де кожний боявся тільки, щоб не прохолонула його новина. Насміявшись досхочу, нахвилювавшись, надивившись, втомлений, пригнічений враженнями, повертався він додому і кидався в постіль, яка, як відомо, одна тільки потрібна французові в його кімнаті: кабінетом, обідом і вечірнім освітленням він користується в публічних місцях. Але князь, проте ж, не забув з цим різноманітним спогляданням поєднати заняття розуму, яких потребувала нетерпляча душа його. Він узявся слухати всіх знаменитих професорів. Жвава мова, часто піднесена, нові точки й сторони, помічені промовистим професором, були несподіваними для молодого італійця. Він почував, як почала спадати з очей його пелена, як в іншому, яскравому світлі поставали перед ним раніше не помічені предмети, і самий набутий ним мотлох деяких знань, які звичайно загибають у більшої частини людей без усяких пристосувань, пробуджувався і, оглянутий іншими очима, стверджувався назавжди в його пам’яті. Він не пропустив також почути жодного знаменитого проповідника, публіциста, оратора, камерних дебатів і всього, чим гучно гримить у Європі Париж. Незважаючи на те, що не завжди вистачало його коштів, що старий князь присилав йому утримання, як студентові, а не князеві, він устиг, одначе ж, найти випадок побувати всюди, найти доступ до всіх знаменитостей, про які дзвонять, повторюючи один одного, європейські листки, навіть побачив у обличчя тих модних письменників, чудними творіннями яких була вражена, поряд з іншими, його палка, молода душа, і в яких усім хотілося чути ще неторкані досі струни, невловимі досі згини пристрастей. Словом, життя італійця набрало широкого, багатостороннього образу, охопилося всім велетенським блиском європейської діяльності. Разом, в один і той самий день, безтурботне споглядання і тривожне пробудження, легка робота очей і напруження розуму, водевіль на театрі, проповідник у церкві, політичний вихор журналів і камер, оплески в аудиторіях, потрясаючий грім консерваторного оркестру, легкий блиск танцюючої сцени, гуркіт вуличного життя — яке велетенське життя для двадцятилітнього юнака! Нема кращого міста, як Париж; ні за що не проміняв би він такого життя. Як весело й любо жити в самому серці Європи, де, ідучи, підносишся вище, відчуваєш, що член великого всесвітнього суспільства! В голові його навіть крутилася думка відмовитись зовсім від Італії і влаштуватися назавжди в Парижі. Італія здавалася йому тепер якимсь темним, запліснявілим кутком Європи, де затихло життя і всякий рух.
вернуться
* Гольдоні Карло (1707‒1793) — італійський драматург, творець національної комедії.