Так пронеслися чотири полум’яні роки його життя, — чотири роки, надто значні для юнака, і на кінець їх уже багато що з’явилося не в тому вигляді, як було раніше. Багато в чому він розчарувався. Той самий Париж, що завжди приваблював до себе чужоземців, постійна пристрасть парижан, уже здався йому зовсім, зовсім не тим, чим був раніше. Він бачив, як уся ця багатосторонність і діяльність його життя зникла без висновків і плодоносних душевних осадків. У русі повсякчасного його кипіння й діяльності бачилася тепер йому дивна бездіяльність. Страшне царство слів замість дії. Він бачив, як кожний француз, здавалося, тільки працював у самій розпаленій голові; як це журнальне читання величезних аркушів поглинало весь день і не залишало години для життя практичного; як кожний француз виховувався цим дивним вихором книжної політики, що рухалася друком, і, що сторонній у стані, до якого належав, ще не дізнавшись на ділі про всі права і стосунки свої, уже приставав до тої чи іншої партії, гаряче й жарко беручи до серця всі інтереси, виступаючи люто проти своїх супротивників, ще не знаючи в очі ні інтересів своїх, ні супротивників… і слово «політика» остогидло кінець кінцем дуже італійцеві.
У рухові торгівлі, розуму, всюди, у всьому бачив він тільки напружене зусилля й стремління до новини. Один силкувався перед одним будь-що узяти верх, хоч би на одну хвилину. Купець увесь капітал свій витрачав на саме тільки обладнання магазина, щоб блиском і пишнотою його заманити до себе натовп. Книжка літератора вдавалася до картинок та друкарської розкоші, щоб ними привабити до себе охолоджену увагу. Чудовинністю нечуваних пристрастей, потворністю винятків з людської природи силкувалися повісті й романи оволодіти читачем. Усе, здавалося, нахабно набивалося й напрошувалося, як розпусна жінка, що ловить мужчину вночі на вулиці; все, одне з-перед одного витягало вище свою руку, оточивши, мов юрба набридливих старців. У самій науці, в її натхненних лекціях, гідність яких не міг не визнати він, тепер стало йому помітне всюди бажання показатися, похизуватися, виставити себе; всюди яскраві епізоди, і немає урочистої величавої течії всього цілого. Всюди зусилля піднести досі непомічені факти й дати їм величезний вплив іноді на шкоду гармонії цілого, з тим тільки, щоб залишити за собою честь відкриття; нарешті, всюди майже зарозуміла упевненість і ніде смиренної свідомості власного незнання, — і він нагадав собі вірш, яким італієць Альфієрі[173], в їдкому настрої свойого духу, докорив французам:
Сумний настрій опанував його. Даремно старався він розважити себе, старався зійтися з людьми, яких поважав, але не зійшлася італійська природа з французьким елементом. Дружба зав’язувалася швидко, але вже за один день француз виявив себе всього до останньої риси: другого дня нічого було й пізнавати в ньому, далі певної глибини вже не можна було занурити питання в його душу, не встромлялося далі вістря думки; а почуття італійця були надто сильні, щоб зустріти собі повну відповідь у легкій природі. І знайшов він якусь дивну порожнечу в серцях тих, яким не міг відмовити в пошані. І побачив він, нарешті, що при всіх своїх прекрасних рисах, при благородних поривах, при рицарських спалахах, вся нація була щось бліде, недосконале, легкий водевіль, нею ж породжений. Не спочила на ній велично-поважна ідея. Всюди натяки на думки, і нема самих думок; всюди напівпристрасті, і нема пристрастей; все не закінчене, все наметане, накидане нашвидкуруч; вся нація — блискуча віньєтка, а не картина великого майстра.
Чи хандра, що раптово найшла на нього, дала йому можливість побачити все в такому вигляді, чи внутрішнє вірне й свіже почуття італійця було тому причиною, те чи інше, тільки Париж з усім своїм блиском і гамором скоро зробився для нього тяжкою пустелею, і він мимоволі вибирав глухі віддалені кінці його. Тільки в саму ще італійську оперу заходив він, там тільки неначе відпочивала душа його, і звуки рідної мови тепер виростали перед ним у всій могутності й повноті. І почала уявлятися йому частіше забута ним Італія, вдалині, в якомусь принадному світлі; з кожним днем поклики її ставали чутніші, і він вирішив, нарешті, писати до батька, щоб дозволив йому повернутися до Рима, що в Парижі залишатися більше він не бачить для себе потреби. Два місяці не одержував він ніякої відповіді, ні навіть звичайних векселів, які давно належало йому одержати. Спочатку дожидав він терпляче, знаючи капризну вдачу свого батька; нарешті, почав оволодівати ним неспокій. Декілька разів на тиждень навідувався він до свого банкіра і завжди одержував одну й ту саму відповідь, що з Рима нема ніяких відомостей. Відчай готовий був спалахнути в душі його. Засоби утримання вже давно в нього всі вичерпалися, вже давно зробив він у банкіра позику, але й ці гроші давно розійшлися, давно вже він обідав, снідав і жив сяк-так у борг; косо й неприємно починали поглядати на нього — і хоч би від кого-небудь з друзів яка-не-будь вістка. Тут ось він дуже відчув свою самотність. У неспокійному чеканні блукав він у цьому набридлому до смерті місті. Влітку воно було для нього ще нестерпнішим: всі наїзні юрми розлетілися по мінеральних водах, по європейських готелях і шляхах. Примара порожнечі виднілася на всьому. Будинки й вулиці Парижа були нестерпні, сади його мліли засмучено поміж будинків, спалюваних сонцем. Як убитий, зупинився він над Сеною, на громіздкому, тяжкому мосту, на її душній набережній, даремно намагаючись чим-небудь розважитися, на що-небудь задивитися; туга безмежна жерла його, і безіменний черв’як точив його серце. Нарешті, доля над ним змилостивилася — і одного дня банкір вручив йому листа. Він був од дядька, який сповіщав його, що старий князь уже не існує, що він може приїхати розпорядитися спадщиною, яка потребує його особистої присутності, тому що розстроєна сильно. В листі був бідний білет, якого ледве стало на дорогу й четверту частину боргів. Молодий князь не хотів гаяти й хвилини, умовив сяк-так банкіра відстрочити борг і взяв місце в кур’єрській кареті. Здавалося, страшний тягар спав з його душі, коли зник з очей Париж і дихнуло на нього свіжим повітрям полів. За дві доби він уже був у Марселі, не хотів відпочити й години, і того ж вечора пересів на пароплав. Середземне море здалося йому рідним: воно омивало береги його вітчизни, і він посвіжішав уже, тільки дивлячись на самі безкраї його хвилі. Важко було пояснити почуття, що обняло його, коли він побачив перше італійське місто, — це була розкішна Генуя! У подвійній красі піднеслися над ним її строкаті дзвіниці, смугасті церкви з білого й чорного мармуру та весь багатобаштовий амфітеатр її, що враз обніс його з усіх боків, коли пароплав прийшов до пристані. Ніколи не бачив він Генуї. Ця весела строкатість будинків, церков і палаців на тонкому небесному повітрі, що сіяло незбагненною голубизною, була особливою. Зійшовши на берег, він опинився раптом у цих темних, чудних, вузеньких, мощених плитами вулицях, з одною вузенькою вгорі смужкою голубого неба. Його вразила ця тіснота між будинками високими, величезними, відсутність екіпажного стукоту, трикутні маленькі площадки і між ними, як тісні коридори, повикривлювані лінії вулиць, наповнених крамничками генуезьких сріблярів та золотих майстрів. Мальовничі мереживні покривала жінок, що їх ледве хвилював теплий широко
173
*
174
Все роблять, нічого не знають, все знають, нічого не роблять; французи — жевжики: що більше їм відважуєш, то менше вони тобі дають за це