Що більше вдивлявся він, то більше вражала його ця незвичайна плодотворність віку, і він мимоволі вигукував: коли і як устигли вони це створити! Ця пишна сторона Рима нібито зростала перед ним щоденно. Галереї і галереї, і кінця їм нема… І там, і в тій церкві зберігається яке-небудь чудо пензля. І там на ветхій стіні ще дивує готовий зникнути фреск. І там на піднесених мармурах і стовбах, набраних із стародавніх язичеських храмів, сяє немеркнучим пензлем плафон. Все це було схоже на сховані золоті рудники, покриті звичайною землею, знайомі одному лише рудокопові. Якою переповненою була в ньому кожного разу душа, коли повертався він додому; як відрізнялося це почуття, оповите спокійною урочистістю тиші, від тих тривожних вражень, якими безглуздо наповнювалась душа його в Парижі, коли він повертався додому стомлений, рідко будучи в силі підсумувати їх.
Тепер йому здавалося ще більше відповідною до цих внутрішніх скарбів Рима його неприваблива, потемніла, забруднена зовнішність, яку так лають іноземці. Йому неприємно було б вийти після всього цього на модну вулицю з блискучими магазинами, франтуватістю людей і екіпажів: це було б чимось розважаючим, святотатственим. Йому краще подобалась ця скромна тиша вулиць, цей особливий вираз римського населення, цей привид вісімнадцятого століття, що ще мелькав по вулиці то у вигляді чорного абата з трикутним капелюхом, чорними панчохами і черевиками, то у вигляді старовинної пурпурової кардинальської карети з позолоченими вісями, колесами, карнизами й гербами — все це якось відповідало поважності Рима: цей живий, непоспішаючий народ, що мальовничо і спокійно походжає по вулицях, закинувши півплащ або накинувши собі на плече куртку, без тяжкого виразу на обличчях, який так вражав його на синіх блузах і на всьому народонаселенні Парижа. Тут саме убозтво з’являлося в якомусь світлому вигляді, безжурне, далеке від терзань і сліз, безтурботно і красиво простягаючи руку; мальовничі полки ченців, що переходили вулиці в довгому білому або чорному одязі; нечистий рудий капуцин, що раптом спалахував на сонці ясно-верблюжим кольором; нарешті, це населення художників, що зібралися з усіх країн світу, залишили тут вузенькі клаптики одягу європейського і з’явилися у вільному мальовничому вбранні; їх величні поважні бороди, зняті з портретів Леонарда да Вінчі й Тиціана, такі не схожі на ті потворні, вузькі борідки, які француз переробляє і стриже собі по п’ять разів на місяць. Тут художник відчув красу довгого хвилястого волосся і дозволив йому розсипатися кучерями. Тут сам німець з кривизною ніг своїх і неохопністю стану набув значного виразу, розкидавши по плечах золотисті свої локони, драпіруючись легкими складками грецької блузи або бархатним убранням, відомим під назвою cinquecento[192], яке засвоїли собі тільки самі художники в Римі. Сліди суворого спокою і тихої праці відбивалися на їх обличчях. Самі розмови і думки, чутні на вулицях, у кафе, в остеріях, були зовсім протилежні або не схожі на ті, які вчувалися йому в містах Європи. Тут не було розмов про знижені фонди, про камерні дебати, про іспанські справи: тут чути було мову про відкриту недавно древню статую, про майстерність пензлів великих майстрів, лунали суперечки і розбіжності з приводу виставленого твору нового художника, розмови про народні свята і, нарешті, приватні розмови, в яких розкривалася людина, витиснуті з Європи нудними громадськими розмовами і політичними думками, що зігнали щирий вираз з облич.
192
Костюм XVI століття.
*