Часто залишав він місто для того, щоб оглянути його околиці, і тоді його вражали інші чудеса. Прекрасні були ці німі пустельні римські поля, усіяні рештками стародавніх храмів, які з невимовним спокоєм розстилалися навколо, де пломеніючи суцільним золотом від злитих в одне жовтих квіточок, де сяючи розжеврілим вугіллям від пунцового листя дикого маку. Вони являли собою чотири чудесні краєвиди з чотирьох сторін: з однієї з’єднувалися вони просто з обрієм однією різкою рівною рискою, арки водопроводів здавалися стоячими в повітрі й ніби наклеєними на блискучому срібному небі. З другої — над полями сяяли гори; не вириваючись поривчасто й потворно, як у Тіролі або Швейцарії, а гармонійними пливучими лініями вигинаючись і схиляючись, осяяні чудесною ясністю повітря, вони готові були полетіти в небо; біля підошви їх неслася довга аркада водопроводів, схожа на довгий фундамент, і вершина гір здавалася повітряним продовженням чудової будови, і небо над ними було вже не срібне, але невимовного кольору весняного бузку. З третьої — ці поля закінчувалися теж горами, які вже ближче і вище підносилися, виступаючи сильніше передніми рядами і легкими уступами відходячи вдалину. В чудесну райдугу кольорів убирало їх тонке голубе повітря; і крізь це повітряно-голубе їх покривало сяяли ледве помітні будинки й вілли Фраскаті, яких де-не-де тонко і злегка торкнулося сонце і які йшли у світлу млу гаїв, що мріли вдалині. Коли ж обертався він раптом назад, тоді уявлялася йому четверта сторона краєвиду: поля закінчувалися самим Римом. Сяяли різко й яскраво стіни й лінії будинків, округлість куполів, статуї Латранського Іоанна[193] і величний купол Петра, що виростав вище і вище в міру віддалення од нього, і владно залишався нарешті один на всьому півгоризонті, коли вже зовсім сховалося все місто. Ще краще любив він оглянути всі ці поля з тераси якої-небудь із вілл Фраскаті або Альбано, в години заходження сонця. Тоді вони здавалися неоглядним морем, що сяяло і підносилося з темних перил тераси; пологості й лінії зникали в світлі, що обняло їх. Спочатку вони ще здавалися зеленуватими, і по них ще видно було там і там розкидані гробниці й арки, потім вони проступали вже світлою жовтизною в райдужних відтінках світла, ледве показуючи стародавні залишки, і, нарешті, ставали пурпуровішими й пурпуровішими, поглинаючи в себе і самий безмірний купол і зливаючись в один густий малиновий колір, і одна тільки сяюча вдалині золота смуга моря відокремлювала їх од пурпурового, так само як і вони, обрію. Ніде, ніколи йому не траплялося бачити, щоб поле перетворювалося на полум’я, подібно до неба. Довго, сповнений невимовним захопленням, стояв він перед таким краєвидом, і потім уже стояв так, просто, не захоплюючись, забувши все, коли і сонце вже ховалося, погасав швидко горизонт і ще швидше погасали вмить померклі поля, все вкривав своїм темним покривалом вечір, над руїнами вогнистими фонтанами піднімалися світляки, і незграбна крилата комаха, що неслася стоячи, як людина, і відома під ім’ям диявола, вдарялася безглуздо йому в очі. Тоді тільки він відчував, що холод південної ночі, наступивши, вже пройняв його всього, і поспішав на міські вулиці, щоб не схопити південної лихоманки.
Так протікало життя його в спогляданнях природи, мистецтв і старовини. Серед цього життя відчув він, більше ніж коли-небудь, бажання проникнути глибше в історію Італії, досі йому відому епізодами, уривками; без неї здавалося йому неповним сучасне, і він жадібно взявся за архіви, літописи й записки. Він тепер міг їх читати не так, як італієць-домосід, що входить і тілом і душею в читані події і не бачить за обличчями і подіями, що обступили його, всієї маси цілого, — він тепер міг оглядати все спокійно, як із ватиканського вікна. Перебування поза Італією, серед шуму й руху діючих народів і держав, було суворою перевіркою всіх його висновків, надало багатосторонності і всеохоплюючої властивості його окові. Читаючи, тепер він ще більше і разом з тим безпосередніше був вражений величчю і блиском минулої епохи Італії. Його дивував такий швидкий різнобічний розвиток людини на такому тісному кутку землі, такий сильний рух усіх сил. Він бачив, як тут кипіла людина, як кожне місто говорило своєю мовою, як у кожного міста були цілі томи історії; як разом виникли тут усі образи і види громадянства і правлінь: схвильовані республіки сильних нескорених характерів і повновладні деспоти серед них; ціле місто царственних купців, оплутане таємними урядовими нитками, під привидом єдиної влади дожа; прикликані чужоземці серед тубільців; сильні натиски і відсічі у надрах незначного містечка; майже казковий блиск герцогів і монархів малюсіньких земель; меценати, покровителі і гонителі; цілий ряд великих людей, що зіткнулися в один і той самий час; ліра, циркуль, меч і палітра; храми, споруджувані серед битв і заворушень; ворожнеча, кривава помста, великодушні риси і безліч романтичних подій приватного життя серед політичного суспільного вихору і чудовий зв’язок між ними: таке дивне розкриття всіх сторін життя політичного і приватного, таке пробудження в надто тісному обсязі всіх елементів людини, що відбувалися в інших містах тільки частинами і на більших просторах! І все це зникло і минуло раптом, все застигло, як погасла лава, і викинуте навіть із пам’яті Європою, як старий непотрібний мотлох. Ніде, навіть у журналах, не виявляє бідна Італія свого розвінчаного чола, позбавлена значення політичного, а з ним і впливу на світ.
193
*